Частина 7

Тієї ночі Буря давила. Вона давила команді у скронях, плутала думки, робила сон уривками. Віл кілька разів прокидався, наче приснилося жахіття. Рарк бурмотів крізь зуби. Яр лежав тихо, але очі в нього час від часу відкривалися, як у людини, яка перевіряє, чи все на місці. Дан ледь висидів першу вахту біля входу, зібраний і сухий, як камінь. На ньому навіть був піт, коли він мене будив, наче в нього гарячка.

Коли Дан торкнувся мого плеча і шепнув, що моя черга, я піднявся майже одразу. Не тому, що я такий дисциплінований, а тому, що сон цієї ночі й так був уривками. Буря тиснула на інших, як чиясь долоня на скроні, і я це бачив.

Я пересів ближче до входу, взяв спис так, щоб пальці самі знали, де дерево, і зрозумів, що маю рідкісну розкіш. Час подумати. У дорозі такого майже не буває. Там або йдеш, або дивишся під ноги, або слухаєш, чи не ломиться хтось до тебе. А тут печера, темрява і ця дивна тиша між ударами Бурі в мозок. І є змога поміркувати, що і як я буду їм розповідати про себе.

Проте й тут мені не вдалося подумати як слід. У печері було темно, хоч і тліло вугілля біля входу, проте рух було помітно добре. Яр лежав тихо, як і завжди, аж поки раптом заворушився і привернув увагу. Очі відкрились різко, без сонної м’якості, і в них не було впізнавання. Він повільно, ніби через воду, потягнувся рукою до пояса. Я чув шурхіт. Ніж. Його пальці тремтіли, але вперто шукали руків’я, як у людини, яка марить і у своїх видіннях прокинулась десь в іншому місці. Яр спробував піднятись, але тіло не слухалось. Він тільки напружився і зупинився на пів русі, ніби невидима сила притиснула його до каменю. І все одно прошепотів хрипко, майже без голосу:

– Чужинець… чужий…

Я не встиг подумати, лише встиг зробити крок у його бік. У його руці був ніж, але тримався дивом, кисть ходила ходуном, і лезо робило малі, небезпечні дуги в повітрі. Я перехопив його зап’ясток двома пальцями, як роблять, коли зупиняють судому, і різко вибив ніж убік. Метал дзенькнув об камінь і ковзнув у темряву. В іншому випадку я б зробив то ногою, але він був дуже повільний. Яр сіпнувся, ніби хотів рвонутись за ним, але знову не зміг навіть нормально сісти. Він важко дихав, губи були пересохлі, обличчя мокре, а погляд бігав, як у людини, яка тоне і шукає, за що вхопитись. За кілька секунд він моргнув, і в очах нарешті з’явилась свідомість. Він подивився на мої руки, потім туди, куди впав ніж, і зблід так, ніби зрозумів, що щойно ледь не зробив.

Він ковтнув повітря і прошепотів уже іншим голосом, слабким і людським:

– Я… що я… Я ж… Я не хотів. Мені зле. Я не… Я б не…

Його почало трусити, не від страху навіть, а від того, як тіло відпускає. Я нахилився ближче, але не торкався, щоб не налякати знову.

– Я знаю, – сказав я тихо. – Це не ти. Ти не хотів. Дихай. Просто дихай.

Яр заплющив очі на мить, ніби соромився власного тіла, і кивнув один раз. Поступово його дихання вирівнялось і, схоже, знову заснув. А я сидів далі на вахті й думав уже не тільки про ранкову розмову, а й про те, як легко, якщо ти чужий, на тебе піднімуть ніж. Я постійно забуваю, що тут можуть бути зовсім інші правила життя, ніж в моєму світі.

Дан сказав правильно. Якщо я хочу їхньої довіри, я маю відкритися, стати зрозумілішим для них. Не красиву вимовити красиву промову, а коротку історію, яка пояснює мої дивацтва і не робить мене небезпечним фактором для загону. І тут починається середньовіччя. Не романтичне, з піснями й прапорами, а те, де людям потрібна своя громада, зрозуміла і знайома.

У такому світі сам по собі ти підозрілий. Якщо ти не чийсь, значить, ти або втік, або шукаєш, кого обдурити, або тебе сюди принесли не добрі сили. Тут люблять папери, печатки, знаки, хоч якісь свідчення, що ти нормальний і зрозумілий, що хтось може за тебе поручитись. У середньовіччі, як пам’ятаю, важливо не хто ти, а чий ти. А в мене немає нічого. Ні листа, ні жетона, ні чужого підпису, ні якоїсь подорожньої грамоти. Є тільки моє обличчя, мій дивний одяг і мої слова. А слова в таких місцях коштують мало, якщо за ними немає меча, печатки чи чиєїсь поруки. Тому я мушу вписатись у їхню групу настільки, щоб вони могли за мене замовити слово, а в ідеалі сказати, що я свій, я з ними.

Я прокрутив у голові, що можна сказати, щоб не спалити себе.

Про інший світ говорити не можна. Навіть якби вони й повірили, це зробить мене або святим, або біснуватим, а інколи різниця між цими двома словами в одній лише мотузці на шиї. Я ще не знаю їхніх богів, їхніх обрядів, їхніх страхів, а в середньовіччі чужак, який говорить про дивне, легко стає приводом для натовпу. Про пару богів я вже чув, і зрозуміло, що тут їх багато.

Про Бурю, що вона на мене майже не тисне, вони вже знають, думають, що я просто стійкий.

Про Дар треба думати. Якщо я скажу, що він у мене був давно, вони спитають, чому я його приховував і не розвивав, хто мене вчив, чому я такий необізнаний. Якщо я скажу, що його не було, а потім він з’явився, це виглядає дивно, але водночас для такого місця, як ці Прокляті землі, може й укластись у реалії. Буря, Прокляті землі, тут можливо і не таке буває. І ще це знімає питання, чому я нічого не вмію, хоча маю Дар. Бо я і справді нічого не вмів.

Потрібне походження. Таке, яке пояснює мову, дивні слова і те, що я не знаю місцевих порядків. І тут мені допоміг Віл, навіть не знаючи цього. Його карти. Я пам’ятав, як він розкладав їх обережно, як свій особистий скарб, і як мої очі раптом зачепилися за напис. Літери. Латиниця. Не просто схожа, а та сама форма, яку я бачив усе життя. У цьому світі, де все нагадує середньовіччя, латиниця не може бути випадковістю. Якщо вона тут є, значить, хтось колись її приніс. Це означало одне: я не перший, хто загубився між світами, навіть якщо я поки не знаю місцевих легенд. Не може бути так, щоб у двох різних світах сама по собі з’явилась одна й та сама писемність. Була одна карта  зверху якої було написано великими літерами Endarion – Ендаріон. Схоже то назва чи то континенту чи то світу.