Частина 6. Лекс

Мені пощастило: моя зміна була ранкова, тому сон вийшов без ривків і без тих пробуджень, наче весь час прислухаєшся, чи чогось очікуєш. Перед тим, як лягти, я ще трохи потренував концентрацію на центрі сили, просто щоб не втрачати відчуття. Але ту практику, яка, схоже, швидко виїдає резерв, я не робив. У дорозі такі речі краще не практикувати, бо раптом знадобиться Дар. Як же швидко я прийняв, що в мене щось таке є. Мабуть, це плюси людини, яка живе в час, коли все дуже швидко змінюється. Живий, теплий і з Даром – звучить як реклама. Поки що три з трьох, головне не зіпсувати сервіс.

Як почало світати, я піднявся тихо. Річка шуміла поруч, і цей шум добре маскував дрібні звуки. Під кам’яним нависом було сиро. Укриття давало частковий захист, але не давало забути, що ми спимо практично на березі.

Я пройшовся туди й назад кілька разів, розминаючи ноги й плечі. Підошва відчувала камінь навіть крізь взуття. Навколо все виглядало знайомим, тільки все було якось… більше. Листя трохи не те, трава жорсткіша, кущі колючіші, а силуети дерев інколи нагадували картинки з підручника про давні часи. Страшно не було. Було дивно, бо в цьому місці почуваєшся меншим.

Багаття ми тримали маленьке. Дрова економили, бо біля річки сухих майже не було. Те, що знаходили, іноді більше диміло, ніж горіло. Я підклав пару тонких гілок, щоб не згасло остаточно, і поставив казанок.

На ранок я наварив юшки. Вода, трохи копченого м’яса, щоб дати смак і жир, і трави, які залишив Яр. Трави мали гіркуватий запах, така собі спеція. Мені подобалось це робити. Не тому, що я класний кухар і господар. Просто коли в людей є гаряче, вони стають трішки добрішими і вже менше гризуться. Кухар з мене так собі, зате мотиватор я нормальний. На поверхні швидко зібралась жирна плівка, і від цього юшка стала схожа на їжу, а не на гарячу воду.

Першим підвівся Дан. Як завжди, без звуку. Я мовчки простяг йому миску, він кивнув, узяв її і тільки тоді швидко провів поглядом по периметру, ніби перевіряв звичкою, а не очима. Потім прокинулись інші. Рарк пробурчав щось про мокрий камінь і про те, що нормальні варки сплять на сухому.

Я глянув на нього і сказав тихо, щоб він почув, але не весь табір:

– Рарк, ти зараз звучиш, наче скучив за ліжком. Це підозріло.

– Я скучив махати сокирою, – огризнувся він. – Ліжко теж, але після.

– Пріоритети хоча б стабільні. Це вже знайомий Рарк.

Віл їв швидко і мовчки. Яр перед тим, як сісти, кинув короткий погляд на руки й шию кожного і тільки тоді взяв миску.

Ми доїли, зібрались, нав’ючили речі. Багаття вже майже згасло, лишалися тільки тьмяні вуглини. І от коли я вже думав, що зараз просто вийдемо з цієї ніші й підемо далі, у мене по спині пройшло знайоме відчуття. На мене дивились голодно. Не так сильно і жорстко, як було у варгана, але хижо, це точно.

Я не став панікувати. Просто сказав тихо, щоб почули всі:

– Відчуваю когось.

Дан одразу завмер на пів секунди й, схоже, використав свою здібність. Потім показав у бік єдиного виходу з нашого місця.

Хтось один. З боку проходу.

Яр натягнув арбалет. Віл і Дан перехопили списи. Рарк став так, щоб прикрити Яра збоку, і перестав бурчати. Ми вирішили не чекати. Стояти тут і змагатися, хто довше витримає, можна довго, а час нам важливий. З часом може додатись проблем.

Ми рушили з місця обережно, і вже за кілька кроків від виходу я побачив його.

На мокрому камені, там, де берег темніє від води, стояла істота, яка виглядала так, ніби її зробили з річкового дна. Довжиною вона була як лежача людина у повний зріст, тільки ширша і важча на вигляд, а коли трохи піднялась, стало ясно, що в холці вона десь мені майже по груди, як крокодил на вищих лапах. Голова пласка, важка, шкіра на ній не гладка, а ніби пластинами. По спині тягнулися грубі нарости, схожі на застиглі водорості або старі рубці. Воно майже не рухалось. Та й виглядало хоч і хижо, проте неповоротким. Просто стояло й дивилось, як ми виходимо.

І тільки тоді я почув тихий голос Яра, майже шепіт:

– Річковий сторож. Він від берега далеко не ходить… але тут ми й самі майже на березі.

Хижак зробив кілька кроків. Повільних, важких, ніби примірявся до поверхні під лапами. Видно було, що суша йому не по душі: корпус тримав низько, хвіст тягнувся, як канат за ним, лапи ковзали, коли він переносив вагу. Очі при цьому залишались уважні й голодні, наче він уже вирішив, кого схопить.

– Лише відганяємо. Не премо на нього, намагаємось обійти й піти далі. Він неповороткий. Хай подумає, що в нього сильніше: голод чи його життя.

Яр тримав арбалет наготові, але пальці на спуску не стискались. Болт лишався на місці, і це було правильно. По такій шкірі в лоб буде рикошет або застрягне неглибоко, і ми лишимось без болта. Яр це розумів. І мені подобалось: у цих місцях нам знадобиться кожен болт.

Рарк став трохи лівіше Яра, прикривши його щитом. Віл і Дан виставили списи. Я зробив те саме, тільки тримав вістря не на рівні грудей, а нижче, ближче до черева. Якщо ця тварина справді незграбна на суші, то, може, вийде туди дістати, як з варганом.

Річковий сторож повільно повернув голову. Ніздрі роздулись, ніби він нюхав не стільки нас, скільки ймовірність успіху. Потім різко клацнув щелепою в повітрі, показуючи, що він небезпечний.

– По лапах і череву, – тихо сказав Дан. – Укол і відхід. Використовуємо швидкість.

Я кивнув. Рарк хмикнув, схоже, він в очікуванні, і йому кортить. Йому кортить завжди. Це його талант і його проблема.

Хижак зробив ще крок і зупинився. Відстань стала небезпечною, уже відчувалась. Я легенько переніс вагу на задню ногу й вивів спис вперед коротко, без замаху, як у спорті. Перший дотик був майже пробним: кінчик ковзнув по пластинчастій шкірі на плечі. Ніби торкнувся мокрого каменю.

Сторож смикнувся, повернув корпус, щоб підставити нам спину, і це якраз було те, чого я хотів. Я змінив кут і вколов нижче, туди, де пластини сходилися, а під ними мала бути м’якіша тканина. Вістря зайшло на палець, і хижак видав глухий звук, схожий на бурчання з водою в горлі.