Частина 5. Лекс

Ранок після Бурі.

Сидіти в підвалі мені вже набридає до тупого, майже дитячого злого свербіння в голові, але цей час я не хочу марнувати. Я слухаю, як вони говорять між собою, ловлю слова, вивчаю мову, якою говорять у баронствах. Слова, які в моїй голові ще вчора були чужими, запам’ятовуються і складаються у речення, навіть виходить вловлювати гумор. Я вже не зависаю на кожному другому слові, уже не плутаюся в звертаннях, і в якийсь момент ловлю себе на тому, що думаю деякими їхніми фразами.

Потім виліз мінус амулета, причому такий, про який я не подумав, а мені про нього не сказали. Чи, може, десь пропустив повз вуха.

П’ятий день. Я раптом перестаю розуміти, про що вони говорять. Спершу думаю, що втомився, концентрація уваги зникла. Потім чую, як Віл щось питає Дана, і фраза для мене наче іноземна пісня, перекладу якої не знаєш, хоч мотив знайомий. Наче хтось вимкнув субтитри. Ти ще розумієш, що сцена важлива, але репліки вже повз. Я дивлюся на них, автоматично киваю, наче продовжую бути в темі, і від цього в мені піднімається злість, бо я дуже не люблю відчувати себе наче відрізаним. Відразу стає ясно, наскільки я залежний від амулета. Я спершу подумав, що це зі мною щось не так. Потім пробую повторити прості слова, які знаю, і в мене виходить. А потім чую, що розумію лише те, що вже вивчив, і тільки тоді доходить, що проблема не в мені, а в цій штуці на шиї.

Я звертаюся до Віла. Він слухає мене секунду, киває і бере амулет, ніби в мене взяли перевірити телефон, який завис.

– Розрядився, – каже коротко. – Ти ж не думав, що він буде вічний.

Суть я вловив, хоч усіх слів не зрозумів.

Віл бере амулет, проводить по ньому рукою, видно, перевіряє цілісність, а потім затискає в руці. Якийсь час просто завмирає, видно, що концентрується, і, відкривши очі, віддає мені. Одягнувши амулет, я навіть не відразу помічаю момент, коли все повертається, бо це відчуття схоже на те, як раптом пробиває вухо після довгого тиску. Мова стає зрозумілою, і я відчуваю полегшення, від якого трохи ніяково. Ніби я на хвилину лишився без вух і тільки тоді згадав, як сильно звик ними користуватися.

Потім він пояснює, як це робити самому. Він говорить спокійно, ну, може, трішки зверхньо. Проте не кепкує з мене.

– Фокусуєшся на центрі сили, – каже він. – Відчуваєш резерв. Потім ведеш його по каналах у руку і в амулет. Роби поступово, веди енергію повільно.

Я одразу роблю спробу.

Закриваю очі. Шукаю той самий центр, який уже знаходив кілька разів. Відчуваю щось тепле всередині, але воно не слухається так, як у нього. Воно то з’являється, то пропадає. Я пробую повести його в руку, і в мене виходить тільки якась напруга, наче стискаю м’яз, а потім відчуття, наче трохи перенапружив його. Відчуття скаче, рука німіє, і я ловлю себе на бажанні психанути й сказати, що це все не моє.

Віл дивиться, не заважаючи. Потім зітхає.

– Мені здається, ти більше думаєш головою, – каже він. – А тут має бути… ну… наче відлити сходити.

– Я відчуваю, – відповідаю я, хоча сам не певен.

– Ти уявляєш, – поправляє він. – Це різне.

Мені хочеться сказати, що я вже й так старався і робив, що можу, але я ковтаю слова. Бо він правий, і це дратує ще більше.

Він ще додає, що можна заряджати амулет від осередка. Каже, там простіше, бо сила готова, її легше вести. Потім він одразу пояснює, чому це невигідно.

– Осередок краще лишати на розвиток дару, – каже він. – Це як із золота кувати наконечники. Можна, але потім буде шкода.

Я киваю. Я теж розумію, що шкода буде. Але мені подобається думка, що в мене є ще один спосіб якось тренуватися, і це вже не пахане поле.

– Також можна від дорогоцінного каміння, якщо в ньому є сила. Так само, як від осередка. Але якщо сам можеш злити в камінець, то і в амулет зможеш.

– Зачекай, то в каміння так само можна заряджати, як амулет?

– Так, майстри вищого рівня носять з собою каміння як резерв.

– А чому ти не носиш?

– У мене є перстень, проте я його використовую як захист, а з дорогоцінного каміння на нижчих рівнях довше брати енергію, ніж зі свого резерву. Та й дорогоцінне каміння ще теж треба мати.

Амулет знову заряджений, і найближчим часом я знову нормально розумію, що вони говорять. Я намагаюся ловити слова, запам’ятовувати, інколи перепитую, коли є можливість, і намагаюся переварити все, що дізнаюся про цей світ. Інформації багато. Вона не одразу складається по поличках, але я вже звик до цього стану, коли ніби пазли складаєш, а всього малюнка не бачив.

Проте з малюнком допоміг випадок, коли Дан і Віл планували маршрут.

Я розглядав карти, наче дитина диковинку, бо для мене на даному етапі це реально цікаво і цінно. Віл пару разів показував свої, Дан теж діставав свою робочу, і я встиг ухопити загальну картину, хоч читати по-їхньому я поки не вмію.

Одна карта була груба й велика, там деталей майже не було. У центрі виділене коло, і я майже впевнений, що це Прокляті землі. Ліворуч від них стояли гори. На півночі тягнулися баронства, а вище, судячи з позначок, починалась уже якась велика країна, та сама імперія, про яку вони говорять. Правіше, на північному сході, по умовних знаках я зрозумів територію варків. А от на заході й південному заході були чужі позначки, там живе хтось інший, і я поки не лізу з питаннями. У горах теж хтось сидить, і за горами намальовано ще купу країн. На півдні я бачив кілька королівств, ще якісь землі, і там був знак, схожий на ящерів. Нижче йшло багато води, море це чи океан, я не розібрався. Десь збоку виднілися острови.

А от дрібніші карти у Віла і Дана були вже ближче до суті. Там усе намальовано щільніше, місцями масштаб плаває, але сенс вловити можна. Річок по карті багато, а перетинати точно доведеться дві. І ще я помітив, що ми в якийсь момент змістимося ближче до гір або до місцевості, де каменю більше, ніж лісу. Баронств уздовж Проклятих земель реально багато. І після цих карт я хоча б перестаю почуватися сліпим. Я вже уявляю, де ми є і в яку сторону рухаємось.