Частина 4. Рарк

Шостий день у Форті.

Два дні й дві ночі ми майже не вилазимо з підвалу, і я вже починаю відчувати, як підземелля входить у мене, у плечі, в шию, у те, як я сідаю і як підводжуся. Наче камінь повільно вчить мене витримці, а я не просився в учні.

Вилазимо тільки по нужді, по воду, по дрова. Кожен вихід короткий і з тривогою. Угорі завжди щось є. То тихий шурхіт, то десь далеко в руїнах трісне щось сухе, то вітер так пройде між щілинами, що здається, ніби хтось ходить над самою головою, обережно, але не приховуючи, що він тут господар. Виручає дар Дана. Коли резерв повний, він кілька разів на день перевіряє руїни коротким скануванням, і в голові в нього з’являється чітка картина того, що над нами відбувається.

У форті Дан загалом стає простіший. Тут він може пояснити, чому робимо саме так, може вислухати Віла з його варіантами, може кинути пару слів Яру, може навіть відповісти Лексу без того сухого тону, який у дорозі потрібен і допомагає. Від цього підвал здається комфортнішим, бо людині треба хоч трохи близького спілкування, щоб лишатися собою.

У підвалі є звук, який я починаю ненавидіти. Це коли вогонь сідає, і вуглина тріскає так, ніби хтось клацає зубами в темряві. Спершу я не звертаю уваги, потім ловлю кожен тріск, бо мозок, коли довго сидить у замкнутому місці, шукає загрозу навіть у жарі. Я дивлюся на сокиру, на її лезо, на плямку смоли на руків’ї і думаю про просте: якщо зверху знову шкрябне, я піднімаюся першим, навіть якщо Дан скаже чекати. У підвалі так тихо, що я вже знаю, як звучить, коли Яр кліпає. Може, він і не кліпає, але я вже впевнений.

Найгірше тут сидіння. Я вже намозолив сідниці так, що міняю позу частіше, наче непосидюча дитина. Рана тим часом затягується добре, і це злить: коли болить, я хоча б розумію, навіщо терплю. А коли майже не болить, тіло хоче рухатись, і я весь час ловлю себе на тому, що вмовляю його потерпіти ще трохи. У такі моменти стає зрозуміло, що свобода не про те, куди ти можеш піти. Свобода тут про те, що ти можеш не піти. Я не можу скасувати підвал, не можу скасувати Бурю, не можу скасувати те, що ми в чужому місці. Але я можу вибрати, як саме я це витримаю, і цього вистачає, щоб не зірватися на дрібницях.

Я чіпляюся за дрібні справи, які збоку майже не видно, проте вони допомагають звільнитись від зайвих думок і тримати себе зібраним. Я підводжуся, підтягую ремені, поправляю дрова в багатті, щоб жар тримався рівно, проводжу пальцями по руків’ю сокири і згадую, як рука має лежати в ударі, періодично розминаюся і роблю силові вправи, але не мучу ногу. Після цього голова перестає жувати одне й те саме, і сидіння переноситься вже без злості.

Рана вже не постійно в мене в пам’яті, і це навіть небезпечно, бо тіло швидко забуває, що воно ще не в ідеальному стані. Я ловлю себе на бажанні різко підхопитися й піти нагору просто тому, що вже можу, і це бажання треба обривати без вагань. Ми тут не на прогулянці. Ми тут живі, поки пам’ятаємо, що важливіше діяти правильно.

Регенерація робить своє. Яр робить своє. Він лікує вправно і при цьому тримається так, наче вже ставив на ноги цілу армію, і для нього це звична справа. Я бачу, як він стежить за мною, коли думає, що я не бачу, і як у нього відпускає, коли він переконується, що все йде нормально.

Яр кілька разів підходить ближче й оглядає рану, наче просто поправляє пов’язку, але я знаю, що він перевіряє мене так само уважно, як Дан перевіряє руїни. Одного разу він торкається краю бинта і коротко каже:

– Як нога?

– Вже гарно витримує, – відповідаю я.

– Завтра вона має витримати довго, – каже він і прибирає руку. – Будь чесним з собою і мною, Рарк.

– Якщо завтра мене знову почне хилити, просто скажи, – бурчу я.

– Я скажу, – відповідає Яр. – Я ще й подивлюсь так, що тобі стане соромно.

– Сором мені не заважає ходити.

– Зате заважає вчасно зупинитись, – каже він. – А я хочу, щоб ти дійшов.

– Ти дуже практичний цілитель.

– Я просто лінивий, – відрізає Яр. – Мені не цікаво лікувати тебе вдруге.

Лекс, взагалі, окремий випадок. Хоч і чужинець, але він поладнав з усіма.

Він ніби знаходить ключі до кожного. Дана слухається і не перечить, робить, що сказано, не відлинює від дрібної роботи. Вілу дає виговоритись, підсовує питання вчасно, і Віл не захлинається, не заводиться, не крутиться сам у своїх думках до болю в очах, а просто розкладає все по полицях, коли поруч є слухач. Яра Лекс хвалить, каже прості речі, але від них Яр одразу теплішає, і це видно навіть у темряві.

Лекс входить у розмови природно, мабуть, все-таки він мав справу з благородними. Він питає по черзі, вчасно зупиняється, коли бачить, що людина зараз не потягне ще одну тему, і від цього в підвалі стає трохи менш тісно. Навіть я це відчуваю, як би не хотілося то визнавати.

А мені… мені він нічого не доводить.

Перший раз він нас витягує. Він міг не лізти, міг відступити, міг зробити вигляд, що це не його справа. Не зробив так. Я тоді відмітив борг і засунув думку глибше, бо під час бійки такі речі тільки заважають.

Другий раз, у ніч Бурі. Коли мене ламало. Гарячка, холод під шкірою, тіло чуже. Я пам’ятаю не все, але пам’ятаю його руку і те, що він щось дає мені. Я не кажу про це нікому. Навіть Яру. Мені так спокійніше. Ця історія моя, і я не хочу тягнути її в загальну розмову.

Слабкість у дорозі не люблять. Від неї пахне бідою, і люди починають дивитися на тебе інакше, навіть коли нічого не кажуть. Я лишаю цю історію в собі, бо так мені спокійніше. Борг від цього нікуди не дівається. Він просто лежить у голові і нагадує про себе, коли потрібно.

Наступного дня мені стало легше, і я відчув, як борг у голові поважчав. Це вже стало внутрішньою обіцянкою, яка живе зі мною, бо слово честь мені не чуже. У варків борг життя святий. Не зрозуміють ні Боги, ні плем’я.

Тоді я тільки починав наймитувати, шукав, де заробити. Ми йшли на півночі імперії зимовою дорогою з двома мужиками, що підрядились возити сіль. Сніг був мокрий, колеса раз у раз грузли, і я пішов збоку, щоб шукати тверді місця під ногами і не витрачати сили даремно. А потім під мною пішла земля, просто в ту підлу крижану кашу біля струмка, яку здалеку не відрізниш від берега. Мене потягнуло вниз, і я на секунду відчув, що зараз буде кінець, ось такий безславний і холодний.