Частина 3. Лекс

Ми спустились у підвал і вже тут, унизу, розклали невелике багаття, як робили завжди. Дров у нас було з запасом. Вогонь не палав високо, зате давав тепло і світло, щоб не шарпатися в темряві, коли й без того нерви натягнуті.

Нагорі ми нічого не лишили. Забирали все поспіхом. А те багаття зверху ми навіть не тушили. Лишили як є. Хай горить. Ми просто пішли вниз, ніби кожен очікував, що ось-ось станеться неприємність.

Я сів ближче до тепла, поклав спис поруч і відчув, що рука все одно тягнеться до заліза, ніби воно може заспокоїти. Не заспокоює. Просто дає відчуття, що ти не голий.

Спис у цьому світі був майже як психологічна підтримка, тільки без емпатії і з гострим кінцем. Він не казав: “Я поруч”, зате дуже переконливо натякав: “Ми хоча б спробуємо зробити комусь неприємно у відповідь”.

Для моєї нинішньої нервової системи це вже було майже турботою.

Дан влаштувався так, щоб бачити сходи й темний прохід. Він не робив із себе командира, але й не розслаблявся ні на мить. Віл присів збоку, мовчазний, з тим виразом, коли людина не хоче думати, але думки все одно лізуть. Рарк просто вмостився зручніше, підтягнувся боком до каменю і плекав ногу, ніби беріг її від зайвого руху. Яр сидів трохи ближче до світла і навіть не привертав до себе уваги.

Я тільки подумав, що можна хоч на хвилину видихнути, як зверху щось коротко шкрябнуло по каменю.

Не голосно. Навіть не страшно. Просто так, що всі одразу притихли.

Дан підняв долоню, низько, без різкого жесту. Ми й так зрозуміли.

Ще раз. Довше. Наче хтось провів по каменю кігтем або твердим краєм. Потім пауза, а тоді знов.

Я ковтнув і відчув, що горло сухе, ніби я цілий день жував пил. Дихати захотілося тихіше, хоча я розумів, що це дурниця.

Віл ледь ворухнув губами.

– Може, ще якісь рубіжники сюди добрались?

Рарк тихо пирхнув.

– Рубіжник, якщо добрався до підвалу, спершу матюкнеться. Це знак цивілізації.

– А якщо мовчить? – прошепотів Віл.

– Значить, або дуже вихований, або вже покійний. Обидва варіанти для розмови дивні в цих землях.

Я подумав, що місцева діагностика життя взагалі дуже проста: якщо людина шкребеться мовчки, краще брати спис.

Дан не відповів одразу. Він прислухався, дочекався ще одного шкрябка і тільки тоді сказав тихо:

– Якби людина, вона б уже подала знак. Хоч словом. Хоч кроком. Людина, якщо не дурна, не дряпає камінь під самим носом.

Яр нахилився вперед, ніби йому захотілося заперечити, але він стримався. Рарк повільно підняв голову, послухав ще раз і зморщив лоба.

Мені теж не вкладалося в голові. Навіщо людині таке робити. Якщо це хтось чужий, то він або покличе, або тихо чекатиме, щоб ти сам виліз.

Зверху щось пересунулося. Камінь тихо скрипнув, ніби там поставили вагу не туди, куди треба. Потім короткий свист, як від повітря, що прорізає щілину. І світло від нашого багаття на мить здригнулося, ніби щось пройшло над входом.

Я підвівся на коліно. Серце смикнуло так, що аж віддало в живіт. Дан глянув на мене і показав пальцями вниз. Сиди, не сіпайся. Я сів, хоча всередині все тягнулося вгору.

Знову свист. І звук, який ніби різонув по каменю. Такий, що його чуєш не вухами, а зубами.

Щелепа сама стиснулася, аж заболів старий пломбований зуб. Я ковтнув, і ковток вийшов занадто гучним, ніби я зробив щось заборонене. Віл двічі поправив хват на списі, так само, як людина поправляє ковдру, коли їй страшно.

І знову той звук. Він прокотився по руїнах і все одно долетів сюди, вниз, крізь сходи й камінь.

Віл стиснув спис так, що кісточки на пальцях побіліли. Яр відсахнувся трохи назад. Рарк тихо вилаявся, коротко, звичним словом.

Дан піднявся на одну сходинку, потім на другу і зупинився. Голову не висовував, просто дивився туди, де темніше.

Ще раз той різкий скрегіт, уже далі, ніби те, що там було, зробило коло над руїнами.

Рарк повільно сів, дихав неглибоко, але голос тримав спокійно.

– Назовні до ранку не можна, а краще довше тут побути.

Дан глянув на нього через плече.

– Знаєш, що це?

Рарк помовчав секунду, прислухаючись.

Рарк сказав це з виглядом варка, який уже мав із цим справу. Спокійно, навіть трохи з тим відтінком зверху, коли знаєш щось більше за інших.

– Це нічний серп.

Я вже починав підозрювати, що місцеві назви проходять через спеціальну раду похмурих людей. Вони дивляться на звіра й питають: “Як би назвати це так, щоб діти потім не спали?” І всі задоволено кивають.

По обличчях було видно, що не всі одразу зрозуміли, що саме він має на увазі. Віл кліпнув очима й повів плечем, ніби скинув накидку, якої на ньому й так не було.

– Серп… це що, той літун? Я чув на заставі, але там люблять перебільшити і накрутити.

Рарк ледь посміхнувся.

– Літун, так. Тільки він не простий. Небезпечний, і вони літають зграями. Один завернув, другий зайшов збоку, третій уже чекає, де ти сіпнувся в іншу сторону. Часто біля скель зустрічається.

Рарк трохи помовчав, ніби перевіряв, чи варто розповідати.

– У нас один хлопець колись вирішив, що серпів можна відлякати криком. Вискочив на камінь, замахав руками, кричав щось дуже сміливе.

– І? – спитав Яр.

– І всі зрозуміли, що голос у нього був добрий.

Віл скривився.

– А сам він?

– Сам він потім уже нічого не розповідав. Зате шапку знайшли.

– Ти це зараз для підтримки сказав? – тихо спитав я.

– Так, – відповів Рарк. – Щоб ніхто не галасував.

Підтримка в нього була своєрідна. Зате ефективна. Шуміти одразу перехотілось.

Мене зачепило не «небезпечний», а «про зграї». З одним ворогом можна бути швидшим або хитрішим. Зі зграєю так не працює. Там помилка стане вироком.

Я прислухався. Зверху знов щось тихо шурхнуло, ніби камінь потерся об камінь, а потім короткий свист, і повітря в отворі ніби здригнулося.