Частина 2. Яр Скобина

Якби мені сім років тому хтось сказав, що я буду сидіти в руїнах посеред Проклятих земель, у підвалі, на відстані десь сто вісімдесят кілометрів від баронств і рахуватиму осередки, я б посміявся. Тим сміхом, коли лінь уявляти дурниці. Я люблю затишок, увагу і гроші. Люблю, коли двері зачиняються щільно і не доводиться прислухатися до кожного звуку, бо в тебе є завтрашній день. А тепер от сиджу тут і не дивуюсь. Навіть тут помічаю за собою дурне, поправляю комір, ніби зараз хтось зайде й оцінить.

Я народився не в казці. Не було палацу, родового перстня, слуг, які носяться з тобою. Батько був ремісником, робив свою справу руками і головою, і не ліз у чужі розборки. Руки в нього були такі, що ними можна було і хліб заробити, і людині щелепу вправити, якщо та полізе до нього чи сім’ї. Він не розводив розмови про честь, зате любив порядок і свій інструмент. Любив роботу, зроблену так, щоб не соромно було дивитись у вічі самому собі.

Мати тримала хату і трави. Вона не називала себе знахаркою, але розбиралась у рослинах, і до нас часто заходили сусіди, коли в дітей знов кашель, у чоловіків знов спина, а в жінок знов щось не те. Вона знала, що з чим не мішати, і чого не давати дітям, навіть якщо сусідка клянеться, що її бабка так робила. Під стріхою завжди висіли зв’язані стебла, на полиці стояли банки з корінням, і в кімнаті був запах, який не переплутаєш ні з чим, якщо хоч раз ночував там, де сушать звіробій.

Дитинство в мене було звичайне. Я бігав, ліз куди не треба, любив солодке, а ще любив, щоб мене помічали. Просто щоб сказали, що все зробив добре, що я молодець, що руки не з дупи. Я і зараз такий, тільки навчився це ховати за серйозним обличчям, коли треба. Я не був худим і не був силачем. Просто трохи в тілі. Батько час від часу бурчав про кашу й роботу, а мати зітхала і підсовувала ще один кусень, приказуючи, що росту. Я тоді не розумів, що в її «ростеш» було більше тривоги, ніж турботи. У світі, де можна померти не від меча, а від дурного запалення, мати завжди думала на два кроки наперед.

Підлітком у мене з’явилась звичка дивитись уважніше. Я хотів мати трохи більше, ніж інші. Хотілось, щоб у мене виходило нормально, щоб мене помічали і хвалили, щоб до моїх слів прислухались, а не відмахувались, як від мухи.

Я бачив, як одні люди живуть тихо й довго, бо не лізуть до інших і вміють вчасно замовкнути. І бачив інших, які вічно щось доводять, гримають на базарі, а потім все одно йдуть до матері по трави і роблять вигляд, ніби нічого такого не було. Я слухав у корчмі розмови про цілителів і зловив суть. Цілитель не голодує. Його можуть не любити, можуть заздрити, але терплять. Бо коли пече в грудях або дитина горить температурою, гордість швидко стискається до розміру монети, а її вже можна покласти на стіл. Я пам’ятаю, як один такий горлопан приніс мідяки в кулаці, ніби то образа, а не плата. Кинув на стіл, мовчки. А очі в нього були такі, що він би ще й руку поцілував, аби дитина перестала горіти.

А потім якось буденно проявилась моя схильність до магії життя. Просто одного разу я торкнувся порізу, і край рани підсох та зійшовся, а в мене одразу закрутилась голова, я не встиг навіть нормально злякатись, а вже побачив результат. Мама тоді так зраділа, що аж розсердилась на себе за ту радість, підхопила мої долоні, притисла до своїх і дивилась довго, наче там можна було прочитати відповідь.

– Добре. Значить, зможеш лікувати. Тільки не думай, що магія заміняє голову.

В її голосі було все одразу: гордість, страх і наказ жити нормально, з холодною головою, щоб потім не довелось розгрібати наслідки. Я тоді ходив по хаті рівно день із відчуттям, ніби мій голос важить більше. Потім відпустило, але осад лишився, приємний. А ще з’явився інший страх. Що воно колись спрацює не там, не так, і я не зможу зробити вигляд, що нічого не було.

Вона тоді вперше за довгий час усміхнулась так, ніби в хаті світляк запалили. А батько… батько не був з тих, хто розмазує почуття по столу. Він витер руки об фартух, подивився на мене, і в куточку рота в нього сіпнулась посмішка.

– Ну що, Яре. Значить, підеш у знахарі. Руки в тебе нормальні. Та й голова наче на місці.

Для нього це була ціла промова.

Вибір був очевидний. За такий шанс хапаються зубами. Я пішов підмайстром у Дім цілителя на рубежі баронств. Спочатку я робив те, що роблять усі підмайстри: носив воду, кип’ятив інструменти, мив руки до тріщин, складав трави так, щоб не переплутати, а ще мовчав там, де хотілось вставити своє слово. Мені не подобалось мовчати, але я швидко зрозумів, що є чужі правила, які люблять, щоб ти стояв трохи нижче. І це було не про зріст.

Зате мені подобалось, як на мене дивляться люди, коли я виходжу з кімнати після перев’язки. Не як на святого, звичайно, але з вдячністю і повагою. Я виходив повільніше, ніж треба. Вчився тримати лице так, щоб люди бачили спокій, навіть коли всередині крутило. Їм від цього легше, а мені приємно, що я так умію. Я набирався навичок жадібно. Бо це був мій шлях у нормальне життя, де міг мати дах, свою справу та повагу.

Потім була застава. Там я став помічником вже поруч із солдатами, які приходять з порізами, опіками, зі зламаними пальцями, зі зірваними спинами, і ще з таким поглядом, ніби вони не впевнені, що їм взагалі треба жити далі. На заставі я зрозумів, що треба лікувати не тільки тіло, навіть якщо робиш вигляд, що лише тіло. Бо людина під час болю слухає слова так, ніби вони теж ліки, і якщо сказати дурницю, то вона потім буде сидіти в голові гірше за шрам.

Там же я доріс у магії до другого рівня. Я знав, як це робиться, і знав, що мені треба третій, якщо я хочу стати самостійним цілителем, а не вічним помічником. Хочу свій Дім лікаря, де буде і прийом, і аптека, і нормальне місце для трав, мазей і зілля, щоб усе під рукою, щоб люди заходили не зі страхом, а з довірою. Барону все одно доведеться платити податок, але то вже доросле життя, там хоча б правила зрозумілі.

Найсмішніше, що навички я вже мав, а от із дозволами все було складніше. Є цехи, гільдії, як їх не назви, у цілителів теж є свої двері й свої замки. Хочеш відкрити справу, плати внесок, плати за знак, плати за право повісити табличку, щоб до тебе не прийшли й не сказали, що ти працюєш без їхнього благословення, без печатки. Я це ненавидів. І водночас розумів, що так працює світ: у кого печатка, той вирішує, хто ти. А якщо не заплатиш, знайдеться причина, чому ти небезпечний шарлатан, і лавку тобі прикриють ще до того, як ти вивісиш табличку. Магія в тебе чи ні, це вже деталі. Звичайно, знайдеться місце у якогось барона, але хочеться більше свободи.