Частина 1. Лекс

Книга 1. Том 2. Ендаріон. Попаданство від вигорання.

Частина 1. Лекс

Зранку голова працювала ясніше, ніби хтось усю ніч не давав їй заснути по-справжньому, а тепер раптом відпустив. І я майже одразу згадав, чому так.

Та від цієї легкості  в голові краще не стало. Вона не заспокоювала, не давала відповідей і точно не робила світ добрішим. Вона просто прибирала з думок нічну поволоку, а під нею залишались ті самі питання, тільки гостріші.

Я лежав у напівтемряві підвалу й дивився на каміння над головою. Вчора це місце здавалося схованкою. Сьогодні воно вже більше нагадувало тимчасову нору, з якої треба вилізти, ще бажано не вперед ногами.

Перед сном я сидів у кутку з малим осередком у долонях і робив те, що сам для себе назвав медитацією, бо іншого слова не мав. Не молитва, не ритуал, не якась правильна штука з книжки, а проста спроба втримати свою увагу то на осередку, то на своєму внутрішньому якомусь центрі. Ефект був схожий на те, що сталося з великим, тільки прийшов значно пізніше. Ніби тіло й голова довго сперечалися, чи варто взагалі піддаватися, а потім усе ж здалися.

Осередок лежав поруч, маленький, спокійний, майже невинний на вигляд. Якби не вчорашній ефект, я б вирішив, що це просто красивий камінь, який хтось дуже вдало продав довірливим людям. Але тіло пам’ятало. Не словами, не думками, а тим дивним внутрішнім послабленням, ніби десь у мені розтиснули кулак.

І це дратувало. Я не любив речі, які працюють краще, ніж я їх розумію. Особливо коли ці речі лежать у мене біля руки й поводяться так, ніби нічого особливого не сталося.

І в цьому було щось підозріле: я ж люблю, коли все під контролем, коли я розумію механіку, а тут ніби хтось тихо повернув тумблер у мене в голові, і я навіть не помітив, коли саме. Мені стало легше, але разом із тим неприємно від того, як легко це полегшення мене підкуповує. Полегшення завжди має ціну. Питання тільки, хто її платить цього разу?

І якщо це працює, то працює не як випадкова удача. Це треба робити регулярно. Раз уже Яр робить щось подібне, значить, тут це не якась казка і не везіння, а інструмент, який можна вивчити і використати.

Слово магія в мене досі викликало спротив. Я людина науки, в мене всередині все відпиралося, коли мозок чув щось подібне. Хотілося називати це інакше: відкриті здібності, невідомі механізми, те, що в нашому світі просто не встигли розкопати. Але тут ніхто не буде чекати, поки я підберу термін, який не ріже мені слух. Тому я мовчки погодився з простішим словом, навіть якщо воно мені не подобалось.

І ще я впіймав себе на дивній дрібниці: ніби я знову студент, який боїться сказати дурницю вголос, бо всі навколо давно в темі, а я тільки намагаюсь робити вигляд, що теж.

Потім слідом вилізла ще одна думка. Не така гучна, як страх перед хижаками, але значно підступніша. Якщо тут є магія, то що тут із богами?

У моєму світі віра часто була справою розмов, вибору, суперечок і родинних традицій. Тут усе могло бути значно простіше й значно небезпечніше. Не так сказав, не так подивився на знак, не вклякнув тоді, коли всі вклякли, і люди вже бачать не невігласа, а чужого.

А чужий у маленькій групі, це не просто людина з іншого місця. Це пляма, яку всі помічають, навіть коли вдають, що не дивляться.

Я не хотів ставати своїм швидко. Так не буває. Але мені треба було стати зрозумілим. Дивним, незручним, неповним, але зрозумілим. Бо зрозумілих рідше б’ють першими.

Я лежав кілька хвилин, слухав думки і ловив себе на неприємному відчутті, що я досі погано вичавив інформацію. Я тут уже не перший день, а все ще більше реагую, ніж думаю наперед. Економіка, правила, ціни, що тут вважається нормальним, а що смертельно дивним. Я вже зрозумів, що тут є золото, і це одразу тягне за собою купу висновків. Якщо є золоті, значить, є знайома система.

Стрес робить з мозку охоронця. Він заточений на вижити зараз, і йому не до того, щоб будувати довгі схеми. Я відловлював себе на цьому і злився, бо в моєму світі за таке я б себе сварив, а тут це було просто налаштування режиму.

Потім я згадав про монети в себе. Вони були місцеві, значить, це не абстракція, а конкретні значення в кишені. І я вирішив для себе просту штуку: не лізти з питаннями в лоб. Я не буду питати, скільки чого в чому, поки не навчився хоча б виглядати так, ніби я не з іншої планети. Зате можна спитати про те, що виглядає природно.

Наприклад, про захист.

Поки я крутив це в голові, підвал ожив. Почулися рухи, хтось кашлянув, хтось тихо вилаявся, хтось потягнувся так, що кістки хруснули. Дан прокинувся, як завжди, ніби його не сон розбудив, а внутрішній годинник, який не знає слова ще п’ять хвилин. Віл піднявся трохи пізніше, але з таким виглядом, ніби сам обрав момент.

А потім я побачив Рарка.

Він уже не валявся лежнем. Рухався, хоч і кульгаючи, опираючись на сокиру. Вигляд у нього був такий, наче проблеми десь існують, але не в нього. І це було дивно. Я таблетку другу не давав. Яр щось робив зі своїми травами, і, може, тут справді є те, що працює швидше, ніж я звик. А може, варки просто інакше влаштовані, і їхній організм швидше регенерує.

Рарк помітив мій погляд і скривився так, ніби я особисто був винен у всіх травах Яра.

– Чого дивишся?

– Дивуюсь, що ти вже ходиш.

– Я не ходжу, – буркнув він. – Я лежу вертикально.

Яр, який саме щось перебирав у своїй торбині, навіть не підняв голови.

– Вертикально він помирає швидше.

– Чуєш? – Рарк кивнув на нього. – Турбується.

– Рахую, скільки на тебе піде трав, якщо ти знову впадеш, – сухо сказав Яр.

Рарк задоволено хмикнув. Схоже, в його системі цінностей це майже дорівнювало любові.

А ще я подумав інше: Рарк може рухатись не тому, що майже не болить, а тому, що роль слабкого тут небезпечна. Він ніби показує всім і собі: я ще в строю, я не випав, я не тягар. І робить це своїм способом, через браваду, та через впертість.