Частина 29. Лекс

Після юшки з хрумчака світ став зрозумілішим. Без зайвих відкриттів, просто ніби хтось протер скло: те саме місце, ті самі люди, ті самі руїни форту, але з’явилась якась впорядкованість. Поїв, і з’явився ресурс. З’явився ресурс, і можна робити наступний крок. Юшка не зробила мене радісним, але дала дивне відчуття нормальності, ніби я знову трохи на своїх ногах. І зловив себе на тому, що вже планую, а не просто реагую на кожну дрібницю. Найсмішніше, що це не про радість і навіть не про смак. Це про те, як голод тихо з’їдає розум. Коли порожньо всередині, ти ніби весь час живеш у режимі тут і зараз, як тварина, і думаєш короткими шматками. А коли в шлунку нарешті з’являється тепло, у голові теж з’являється місце: можна не тільки смикатися, а й складати наступні кроки.

Хвиля після бурі майже відпустила. Лишався тільки легкий, неприємний відголос, як після гучного гуркоту, коли тиша вже повернулась, а у вухах ще ніби дзвенить. Від цього все навколо здавалося трохи різкішим: звук крапель з гілок, запах мокрого листя, навіть власні рухи. Ніби небезпека вже пішла, але тіло ще не отримало повідомлення. Слух ловить зайве, очі чіпляються за рух, думки то прискорюються, то провалюються. І ти наче не боїшся, але все одно підбираєш плечі, як людина, яка ще не встигла видихнути до кінця.

Дан відлежався рівно стільки, скільки вважав розумним. Здається, якби нам не треба було відпочити, то він і не лежав би.

– Годі лежати, – сказав він так, ніби в таборі існує кнопка, яку можна натиснути. – По воду й попратись. Поки наче все тихо, і радує, що не почались масові міграції.

Віл потягнувся, хруснув шиєю, і це в нього вийшло майже шляхетно, навіть у багні.

– У баронстві люди миються до того, як починають смердіти, – пробурчав він, але встав першим, ніби йому самому набридло чути власну розумність.

Яр теж піднявся. Плечі ще були трохи скути, рухи обережні, але він старанно тримав вигляд, що це не втома, а зібраність. Йому хотілося бути корисним тут і зараз.

– Я піду, – сказав він одразу. – Мені треба… рухатись. І вода потрібна.

Дан глянув на нього, але погодився.

– Підеш. Але без дурощів. Тримайся ближче до нас.

Рарк залишився у підвалі. Коли ми збирались, він уже сидів ближче до входу, підперши спиною камінь. Хрипів, але очі були живі.

– Тільки поперіть мої штани, – сказав він так, ніби просив про дрібницю. – Бо з такими мене в племені не пустили б у юрту ночувати. Скажуть, смердиш, як дохлий торгх.

Віл глянув на нього зверху вниз.

– Яка делікатність у варка. Я зараз заплачу.

– Плач, – легко погодився Рарк. – Тільки не на мої штани.

Дан обірвав цю сцену простим:

– Сиди. Ми прикриєм двері. Якщо що, виходь до стіни і свисти.

– Та я свисну так, що мене і в імперії почують, – пообіцяв Рарк. – І не робіть вигляд, що ви не раді вибратись з того смороду.

Ми взяли бурдюки, мотузку, два списи, сокиру і ще ножі. Дан ішов попереду, Віл правіше, Яр ближче до середини, а я поруч з Даном, на пів кроку ззаду. Я ловив ці дрібні розстановки і відмічав, хто як себе веде. Дан чітко тримав дисципліну. Віл залишався трохи манерним навіть у бруді. Яр хотів бути поміченим, але тримався в межах розумного.

Ліс пахнув мокрою землею. Іноді крапало з гілок, і кожна крапля звучала голосно, коли йдеш насторожено. Ремінь бурдюка тягнув плече, мокра тканина липла до рук, і це дратувало більше, ніж хотілося визнавати. Краплі з гілок лупили так, що іноді залітали за відворот, і ти мимоволі стискався, хоча розумом розумів, що це просто вода. Дан ішов рівно, не поспішаючи, але й не розслабляючись.

– Сліди подивляйтесь, – сказав він. – Після хвилі звір може бути дурніший. І ми теж. Тому гуртом і без метушні.

Віл хмикнув.

– Ти зараз так сказав, ніби ми й до хвилі були розумні.

Дан не відреагував. Це в нього було окремою навичкою, не витрачати енергію на те, що не змінює результат. Дан говорив наче спокійно, але я бачив по його рухах, що він теж не з каменю, просто відчувається, що несе відповідальність.

Я майже не говорив. Не тому, що не хотів, а навпаки, хотілося розпитати про все, щоб швидше скласти карту світу. Але кожне зайве питання могло бути цвяхом у мою персону, поки я не склав легенду. Тому я слухав і дивився, як вони говорять між собою, що вважають очевидним, що пояснюють, а що просто колихає повітря. Я давно помітив: якщо ти не впевнений у правилах гри, найкраще спочатку подивитися, як грають інші. Слова видають більше, ніж одяг. Один неправильний наголос, одне питання не в той бік, і ти вже чужий, навіть якщо стоїш поруч. Тому я мовчав не зі скромності. Я мовчав, бо мовчання іноді рятує краще за зброю.

Місце біля струмка я впізнав ще здалеку. Не тому, що воно було живописним. Не тому, що красиво, а тому, що зручно: камені під руками, коріння де треба, берег рівний, і вода не рве струменем, а тече так, що зручно і воду набрати, і попрати. Цього разу я ще більше оцінив практичність місця, яке обрав минулого разу.

Дан одразу розставив нас, як фігури.

– Яр тут. Віл он там, щоб бачити стежку. Лекс зі мною. По одному до води. Швидко.

Ми попралися без розслаблення. Рукави мокрі, пальці німіють, тканина не слухається, а мозок весь час обробляє інформацію про простір. Я тер футболку об камінь і відмічав, як Віл робить те саме, але з таким виглядом, ніби виконує обов’язок цивілізованої людини, а не виживає в дикому лісі.

Яр набрав води обережно, ніби це ліки, і кілька разів кинув погляд у наш бік. Не злісно, просто так, ніби його старанність має бути помічена. Потім зробив вигляд, що йому байдуже, і зосередився на бурдюках, але погляди все одно повертались.

Поки ми викручували тканину, Віл важко видихнув, глянув на свої мокрі рукави й сказав тихо, майже з образою на світ:

– Я б зараз у лазню. От чесно. Готовий хоч до найближчої сайгаком збігати, аби тільки не оце каміння й крижана вода.

Дан навіть голови не повернув.