Частина 26. Дан

Тієї ночі ми годували вогонь, як пораненого друга: щедро, без економії. Поліна летіли у полум’я одне за одним, іскри сипались угору, дим висів смугою над табором, щоб кожен звір у лісі здалеку розумів, що тут небезпечно.

Передостанню варту тримали Віл із Лексом. Я чув уривки їхніх голосів ще до того, як настав мій час. Рятівник, чужак, сидів ближче до полум’я, іноді відвертався в темряву, ніби вслухався в ліс. У ньому не було того легковажного «мене це не стосується», він разом з нами серед Проклятих земель, у такій самій небезпеці, як ми всі, і ми потрібні один одному. Лісовики й ніч біля вогню зробили свою роботу з об’єднанням.

Коли прийшов час останньої варти, я підвівся, струсив із плечей плащ і підійшов до вогнища. За розкладом мав би будити Яра, але той нарешті спав без стогону, тож я тільки глянув у його бік і вирішив: цю зміну відстою сам, не вперше.

– Відпочивайте, – сказав я.

Віл потягнувся, зіщулився від тріску в спині й усміхнувся краєм рота.

– Та з радістю, командире. Очі вже самі в купу злипаються.

Лекс підвів погляд, кивнув мені своїм обережним жестом. Темні кола під очима, тіло втомлене, але тримається. Я кивнув у відповідь.

– Іди спи, – коротко кинув я. – Завтра буде важкий день.

Лекс підвівся, трохи надто акуратно обійшов вогнище, наче боявся зачепити, і поплентався до свого місця, де вже чекав чужий плащ.

Я сів на колоду, підчепив рогачем поліно, розгорнув жар. Віл не поспішав іти слідом за Лексом. Він лишився, покрутив у руках суху гілку, ніби вирішував, як краще зробити. Потім опустився поруч, по-своєму безшумно.

– Ну, – мовив я. – Якщо не спиш, значить, щось крутиш у голові. Викладай.

– Та є трохи, – він усміхнувся вже по-справжньому, не для виду. – Наш чужак, виявляється, не просто так «десь там бачив руїни». Він там уже був. І схоже, це поруч.

Я відвів погляд від полум’я на нього.

– Точно? Не просто здогадується, де?

– Дуже сумніваюся, що це фантазії, – хмикнув Віл. – Поки ми сиділи на варті, я змусив його ще раз усе показати. Він малював дуже детально.

Віл нахилився, повернув гілку гострим кінцем і прямо перед нами почав креслити по спеченому ґрунту. Не карту, а радше схему, з тих, що запам’ятовуються ногами, а не очима.

– Ось ми, – коротка риска. – Ось струмок, вниз за течією від табору. Стільки, скільки встигнеш пройти, поки вода в казані не закипить, якщо не дуріти, – він позначив відстань довшою лінією. – Далі, каже, буде місце, де розводили вогнища й облаштовувались. Від нього ми відвертаємося від води праворуч, у пагорб, який найвищий з сусідніх. І впираємося прямо в завал зовнішніх стін.

Лінії на землі були прості, але в них було те, чого я завжди шукаю в чужих планах: відчуття, що це не вигадка, а дорога, яку вже пройшли. Без дурних кривульок «а раптом тут теж щось є». Прямо, чітко, з конкретними орієнтирами.

– Схоже, він там не просто проходив повз, – тихо сказав я. – Якщо пам’ятає такі дрібниці.

– От і я про те саме, – кивнув Віл. – Він малював так, наче ноги самі згадують. А може, він використовував те місце.

Він вклав гілку в долоню так, ніби та була ножем, і провів ще одну, коротку риску.

– І найкраще тут те, що нам не треба завтра бігати колами, вишукувати ознаки. У цій зелені можна довго шукати. Ми вже впритул до бурі, день або півтора.

Полегшення прийшло тихо, без фанфар, просто в якийсь момент я помітив, що плечі вже не кам’яні, а дихати стало легше. Той час, який у голові давно був відкладений на блуд по лісі й пошуки руїн, раптом звільнився, і його можна було вкласти у щось корисніше: подумати, як укріпитися, де взяти дрова, як зустріти бурю не в ямі під гіллям, а хоч у більш-менш пристойному сховку. Одразу з’явилося відчуття, ніби хвиля, яка весь вечір підступала до горла, відкотилася на півкроку назад.

– А як ти з нього все це витяг, він же говорить по-чужому?

– А так, – криво усміхнувся він. – Я свій мовний амулет йому віддав. Цяцька дорога, але біля моєї шиї від неї зараз менше користі, ніж біля його. Коли він може нас розуміти, вивчати мову і хоч кивати «так» чи «ні», це вже усім економить життя. Та й, по-чесному, після сьогоднішнього я радше йому винен: якби не він, мене б уже лісовики дожовували. Тож нехай носить. Потім розберемось, хто кому й скільки винен.

– Добре попрацював, – сказав я. – На світанку виходимо. Без героїзму, з мінімумом зупинок. Нам потрібен камінь навколо, а краще над головою, а не ще одна яма, перекрита гіллям.

– О, з цим я абсолютно згоден, – зітхнув Віл. – Після сьогоднішнього бою пережити бурю в комфортних умовах, то за щастя.

– Спочатку нехай приведе, – буркнув я. – Потім будемо роздавати йому подяки.

Віл підвівся, потер лице долонями, зморщив ніс від диму.

Я махнув у бік лежанок:

– Іди вже спати, Віле. Цю варту я досиджу сам, не вперше.

– Гаразд, залишаю тобі весь цей хор сов і нічних шептунів. Піду переконаю себе, що спав хоч трохи. А зранку, командире, вже чекаю побачити ті стіни.

Коли кроки Віла стихли в темряві, я ще трохи посидів біля вогню, дослухаючись і до лісу, і до рваного хропіння за спиною. Останню варту я вирішив відбути сам: хай ці хоч півночі посплять живими людьми, а не ходять примарами.

Чужак лежав осторонь, накритий чужим плащем, але відчуття було таке, ніби він і далі «тут», у колі світла. Небесним гостем язик не повертався його назвати, але й випадковим пройдисвітом він уже не виглядав. Надто вчасно з’явився, надто з вигодою для себе залишається, вже і амулет отримав. Хотілося запитати просто й по-солдатськи, хто ти такий і що тут робиш, але досвід учив іншому порядку. Спочатку дивишся, як людина працює, ділить воду й ризик, а вже потім лізеш у душу. Тим більше, що він поки і не розповість нормально.

Одне було ясно: зараз він потрібен нам не менше, ніж ми йому. У Проклятих землях є час для допитів, а є час визнати, що ви в одному обозі, подобається тобі це чи ні.