Частина 24. Лекс

Ранок підкрався непомітно, просто в якийсь момент я зрозумів, що темрява перестала бути суцільною, предмети навколо за багаттям вже не випливають з чорного, а потроху з’являються з сірого. Від того факту, що ми взагалі дожили до цього сірого, всередині стало трохи спокійніше, хоч тіло, здавалося, важило вдвічі більше, ніж учора. Кожен м’яз нагадував, де саме сьогодні можна було б не згинатися різко, але мозок, як завжди, люб’язно повідомляв, що можеш себе навіть не обманювати, бо доведеться.

Дан підвівся на ноги не різко, а так, як встають люди, які вже не раз зустрічали важкі ранки після невдалих ночей: спершу постояв, оцінив простір, перевірив, хто є, хто спить, хто робить вигляд, що спить, а насправді слухає. Його ранковий обхід табору дуже нагадував мені обхід у відділенні інтенсивної терапії, тільки замість білого халата був потемнілий від диму плащ, а замість журналу були ремені, зброя і звичка тримати все в голові. Він коротко перемовлявся з Яром і Вілом, кидав погляди на Рарка, на новий горбок землі, де залишився Март, і на той бік, де вчора в землі з’явилися мої криві малюнки руїн.

Я вже міг ловити окремі слова серед цього бурчання і шепоту. «Форт», «камінь», «руїни», «буря». Слово «буря» щоразу ніби трохи важчало в повітрі, коли хтось його вимовляв. У голосі Дана воно звучало, як слово «дедлайн» на нараді, де всі розуміють, що перенести вже не вийде. У Яра воно більше нагадувало назву діагнозу, який він ненавидить, але змушений прийняти. У Віла я чув у ньому дивну суміш страху й надії, і це, мабуть, було найчесніше поєднання.

Рарк за ніч змінився, і не в кращий бік. Вчора він був просто великим пораненим бійцем, якому невдало дісталося в ногу. Сьогодні переді мною був пацієнт, організм якого поволі входив у фазу «мені вже не дуже подобається те, що відбувається». Шкіра потемніла й водночас наче посіріла, блиск очей став тьмянішим, дихання стало запізненням руху грудної клітки. Яр, розмотуючи пов’язку, напружився всім корпусом, губи стиснув до тонкої лінії, пальці при цьому лишалися спокійними й точними, без паніки. Така моторика рук видає краще за будь-які слова: він уже бачив, як укушені рани починають «іти не туди», як за кілька днів із них виходить гній і піднімається гарячка, і тепер дуже не хотів, щоб ця не дійшла до того самого стану.

Це певна проміжна фаза: ще не катастрофа, але вже й не нічого страшного. У моєму світі її часто пропускали, бо всім зручніше вдавати, що пройде саме. А потім люди раптом дивувалися, як так вийшло, що ще вчора ходив, а сьогодні… Тут не було ні аналізів, ні апаратури, тільки Ярів погляд і якісь настоянки. Зате психіка працює однаково в будь-якому світі: десь глибоко в мені вже клацнув той самий внутрішній сигнал, що не все так добре.

Між ними пролетіла ще одна коротка репліка, в якій я почув знайомий зв’язок: «до бурі», «встигнути», «підвал». Амулет чесно намагався перетворити звук на сенс, і в моїй голові повільно складалася проста картинка: якщо ми не опинимося всередині каменю до того, як ця їхня буря прийде, то шансів у Рарка, а заодно й у всіх нас, стає відчутно менше.

Закривати нічний табір виявилося дивно швидкою процедурою. Коли за спиною свіже поховання, а попереду є реальне місце, де можна сховатись, люди починають рухатись більш зібрано. Лісові туші вже були розібрані настільки, наскільки це мало сенс, осередки й органи в торбі, кров увібралася у землю, вогнища догорали, залишаючи по собі теплі кола й запах диму. Горбок, де лежав Март, виглядав сирим і незавершеним, але часу на церемонії у нас не було. Ми забрали його спис, речі і свої тіла, а решту забрав ліс.

Про руїни всі вже знали. Мій вчорашній дитячий «план-схема» на землі, перероблений Вілом у більш зрозумілий варіант для Дана, за ніч перетворився на повноцінний пункт у маршрутному листі. Тепер, коли командир дивився в той бік, де за моїми словами мала стояти кам’яна коробка, в його погляді з’являлась не просто цікавість, а чітке бажання дійти, зайти всередину, зачинитися і перечекати все погане між цими стінами.

Рарк, попри здоровий глузд і наші вмовляння, таки вперся й пішов сам, кульгаючи так, що на це було боляче дивитися. Щит і сокиру він мовчки віддав Дану, наче тимчасово довіряв йому частину себе, зате його спис взяв собі і використав як милицю, спираючись на нього всією вагою. Було видно, що кожен рух дається йому з боєм: щелепи зціплені, подих важчий, ніж мав би бути на такій відстані, але в очах горіло те саме вперте «не понесете», яке буває в поранених, котрі більше боялися власної слабкості, ніж того, що буде з раною.

Я підтягнув до себе свій наплічник, підтягнув ремені так, щоб не врізалися у плечі, звичним рухом пригладив складки на плащі. Плащ, яким мене вночі накривали, трохи потримав у руках, зважуючи, чи віддати його одразу власнику, чи скрутити й нести з собою. У цьому світі зайвий шмат тканини означав не просто комфорт, а різницю між «змерзнеш до ранку» і «доживеш до обіду». Зрештою я акуратно склав плащ рулоном і причепив до наплічника, подумки пообіцявши собі при нагоді все-таки спитати, чи не проти той, хто його дав.

Коли Дан кинув мені через плече ще один мішок, тіло саме автоматично прийняло нову вагу, а вже за кілька секунд до мене дійшло, що всередині явно не сухарі й не запасний одяг. Щось глухо брякнуло металом, віддаючи у спину важким поштовхом. На дотик і на звук це могли бути сокира, може, невелика пилка, кілька залізних скоб, можливо, капкан чи інша радість для тих, хто любить щось будувати. Проте не дзвеніло, видно було обмотане. Пахло шкірою, трішки мастилом і тим специфічним залізяччям, яким у моєму світі забиті гаражі людей, які «просто щось майструють, щоб не з’їхати з глузду». Тут це, швидше за все, був набір «зроби собі сам і залишишся живим». Але то все здогадки.

Я поправив лямку, щоб мішок не бив по спині при ході, і десь між наплічником, чужим плащем, цим залізним «сюрпризом» та списом у руці раптом усвідомив, що дуже впевнено рухаюся у напрямку офіційно призначеної в’ючної тварини. Або вони вирішили максимально використати випадкового чужинця як транспорт, або підсвідомо довіряють старому доброму принципу: той, хто добре навантажений, значно менше схильний до дурниць. З професійної точки зору хід логічний. Я тихо хмикнув сам до себе і тільки міцніше перехопив спис. Різних в’ючних бачив, проте в’ючних психологів…