Частина 22. Дан

Яр сидів тихо, але я все одно чую, як у нього час від часу зривається подих. Наче він не просто сторожує, а чекає, щоб щось сталося, а він цього разу був перший. Арбалет у нього на колінах, тятива натягнута та вкладений болт. Після сьогоднішнього бою я його не звинувачую. Ліпше перетерпіти одну тятиву, ніж не встигнути вистрілити. Нам і так пощастило вмовити піти з нами цілителя, з магічним даром, хоч невеликим. Цілителі і так непогано заробляють. Яру Скибні хотілось розвивати свій дар, а для швидшого розвитку потрібні осередки.

Я взагалі не люблю брати в рейди тих, у кого очі так блищать від слова «розвиток». Зазвичай люди з таким блиском або повертаються легендами, або не повертаються зовсім. Але Яр був потрібен. Не просто як той, хто перев’яже й дасть настій. Він умів збирати людей докупи. От тільки я чомусь весь час відчував, що привів його сюди особисто, власноруч. Як на ярмарку, коли ведеш за повід коня.

Навколо палає три вогнища по периметру, щоб відганяти звірів, а центральний маленький, відсунули його вбік від лежачих, щоб і грітись, і підігрівати воду. Дим лізе трохи в очі, але це навіть добре: перебиває усі запахи, які тут сталися. Ліс не мовчав, просто говорив на своїй мові: десь скрипне суха гілка, десь по корі пошарудить щось дрібне, а десь пробіжить якийсь звір. Прокляті землі мали свої правила. Кожен потрісканий сучок, кожна тінь за межами світла вогню нагадувала, що ми тут гості, причому непрохані. Вони звучали як: «Сам винен, якщо прийшов».

Я сиджу трохи вище, спиною до невеликого каменю, і намагаюсь виглядати спокійним. Командир же. Командир не має права трястися, коли всі виснажені і переживають. Командир має думати і планувати, робити вигляд, що все під контролем. Тільки от усередині ніби хтось тихо шепоче: ти трохи не справився, Дан. Лише трохи. Саме настільки, щоб один із твоїх зараз лежав під землею.

Якби не Март, я б подумав, що ми благословенні богами. Страшенно невдячна думка, але все одно лізе в голову. Такий марш, такий шлях і майже жодної халепи до сьогодні, складні місця обійшли, дві бурі чітко і заплановано перечекали. З кожного лісовика витягнули осередок, то взагалі якась казка, і якщо підрахувати приблизно, то ми вже в прибутку, навіть якщо не полювати більше. Але порадіти в повній мірі не виходить: лісовики, темрява, крик, коли Марта завалили. Я досі чую, як воно хруснуло в нього всередині, коли та тварюка стиснула.

Якщо чесно, не знаю, чому ми всі ще дихаємо, я знав, що вони б нас не залишили, зовсім трохи не встигли підготуватись. Той чужинець... я й досі не вирішив, хто він. То не селянин і не міський простак. Так не рухаються люди, які в житті тримали тільки мотику. Не з наших земель, не з нашої мови, точно родом не з Баронств. Ми тут дев’ятнадцять діб ноги стирали, а він звалився невідомо звідки.

Добрий жарт, боги. Коли на тебе летить зграя лісовиків, із неба падає благословення у людському тілі.

Я переводжу погляд туди, де він лежить, укритий плащем, що йому поки дали. Одяг якийсь інший, не з дешевих. Ні. Такі збіги в житті трапляються рідко. Занадто рідко, щоб не нервувати.

– Як бік? – тихо питаю Яра, щоб не потонути в цих думках.

Він сіпається, наче я вирвав його з власних. Потім зітхає, трохи розслабляючи пальці на ложі арбалета.

– Терпимо, цілитель від ран не помирає, якщо може отримати допомогу і перепочити, – так само тихо відповідає. – Завтра ще раз перев’яжу. Гірше з іншими.

– Якщо точніше?

Мені потрібно все знати, щоб бути спокійнішим. Це дає ілюзію контролю.

– У Віла, – шепоче Яр, – сильний забій і порізи. Нічого смертельного, але якщо навантажити його праву, буде вити, як пес. Йому б день спокою, але... – він кидає погляд у темряву. – Тут нема дня спокою.

Я й сам знаю. Але чекаю, доки він скаже вголос.

– У тебе самого, – продовжує Яр після короткої паузи, – ліва рука теж не з дерева.

Я криво усміхаюсь, автоматично притискаючи лікоть до тулуба ближче до перев’язі.

– То таке.

– Не таке, – бурчить він уже більше як лікар, ніж як вартовий. – Гарний наруч виручив, але укус був сильний. Добре, що амулет спрацював, а то б ми тебе не дотягли. Там або тріщина, або дуже злий забій. Якщо будеш робити вигляд, що нічого, за два дні не зможеш тримати спис.

Я хмикаю.

– Даремно хмикаєш, – тихо огризається. – Ти нам потрібен.

Він якийсь час мовчить, наче зважує, чи не забагато говорить командирові. Потім знизує плечима й додає:

– У Рарка нога прокушена майже наскрізь. Кістку не зачепило, але м’яке там добряче продірявлено. Я промив, наклав шви, дав зілля від гарячки й болю. Якщо пощастить, відбудеться шрамом і, може, інколи на погоду буде нити. Якщо ні... – він ковтає, – будемо різати й молитися, щоб буря не добила.

Слово «різати» зависає між нами, як чужий запах. Я стискаю пальці на руків’ї меча так, що аж кісточки біліють.

– Не будемо різати, – кажу повільно. – Дотягнемо його до форту, якщо знайдемо, дамо стіну, дах, час. Там уже будемо думати.

Яр не заперечує. Лише трохи глибше вдихає, ніби йому самому потрібно в щось повірити.

– Чужинець, – додає він після паузи, киваючи в бік плаща, під яким спить Лекс. – А що з ним, найбільш цілий, тільки трохи перенервував і виснажився. Схоже, таке для нього велика рідкість, як і для мене...

– Це добре, – кажу. – Мені поки що вистачає одного свіжого мерця на похід.

Яр сумно видихає.

– І ще, – додає трохи стишено. – Я хочу осередок. Не колись потім, якщо повернемось, а в цьому поході. Поки я живий, поки рука ще тримає голку й арбалет. Хочу потроху починати розвиток. Це процес довгий, тому чим раніше, тим краще.

Ось воно. Говорити про рани й смерть легше, ніж про те, що людині хочеться жити краще.

– Ти свою частку отримаєш, – відповідаю.

– Не про частку, – шепоче він, не відводячи очей у темряву. – Про розвиток. Чотири малих, два середніх, один великий. Я ж бачив, як ти рахував у голові. Навіть якщо продамо все, не чіпаючи великого, вийде сума, яку ми ще разом не тримали. Мені одного середнього вистачить, щоб поступово перейти на третій рівень. Це не забаганка. Це вкладення, як ти любиш казати.