Частина 20

«Це ж зовсім поруч, навіть, мабуть, менше кілометра».

Думка повисла в голові, як курсор на екрані, блимає й ніби чемно чекає, чи натисну я «enter», чи зроблю вигляд, що нічого не бачив.

І от тут десь під сонячним сплетінням ворухнулося щось давно забуте. Не голод, не страх, а дуже дивна, трохи дитяча радість: «Там хтось є». Не черговий звір, не каміння й не кущ, який видається силуетом, коли втомився. Хтось, хто вміє розпалити вогонь, скласти дрова, сказати хоч якісь слова. Люди. Або те, що в цьому світі найближче до людей.

Зразу за радістю, як завжди, під’їхав страх, неквапом, на старому велосипеді: а якщо це не ті люди, яких хочеться бачити? Якщо це та сама категорія «спершу б’ють, потім питають, а потім ще раз б’ють, якщо відповідь не сподобалась»?

Залишитись у своїй ямці, пересидіти ніч, зробити вигляд, що мене це не стосується... Почекати ранку, коли, можливо, більш безпечно. Такий варіант був. І був навіть розумним, якщо дивитись очима наляканої тварини. Але якось я вже в цьому світі познайомився з твариною з тих, що приходять зранку перевірити, хто тут слабший.

Якщо у тих, хто біля багаття, все добре, то прийдуть уже до мене. На своїх умовах. І що то за умови, можу лише розкинути карти таро. Ні, їх в мене ніколи не було, а метафоричні карти для цього не дуже підходять. Тоді кинути монетку.

На секунду мені справді захотілось дістати уявну монету й подивитись, що там, «сидіти тихо» чи «піти глянути». Потім я згадав усіх клієнтів, які приходили з фразою «само якось вирішиться» й дуже ображались, коли життя вирішувало не так, як їм хотілося. Було б трохи лицемірно зараз повестися так само.

Я не люблю, коли терапію починають без запису в графіку.

І ще менше люблю, коли за мене вибирають, у якій позі я прокидаюсь, живий чи вже ні.

Тож через хвилину я вже стояв на ногах і перевіряв те, що вважав своїм набором виживання. Саморобний спис з ножем на кінці, обмотка тримає. Невеличкий ніж на голені. Лопатка за ременем, трохи натирає стегно, але терпимо. Решту вирішив не брати, адже я більше в розвідку. Чи варто брати факел? Адже з ним я буду наче мішень.

Пальці самі шукали дрібниці, застібки, кишені, дурну звичку перевіряти ще раз те, що вже двічі перевірив. Усередині жило дивне поєднання відчуттів: «Я зараз роблю щось відверто небезпечне» й «Нарешті хоч когось побачу, крім своєї тіні». Якось сумно бути психологом у світі, де немає жодного клієнта, тільки ліс, каміння й зуби.

Я обережно спустився до струмка. Вода тут була як коридор у лікарні, шумить однаково і вдень, і вночі, добре маскує зайві звуки. Шлях уздовж неї здавався найменш дурним варіантом: якщо й буду шуміти, то хоч трохи заглушить.

Рухався не швидко, але й не повз. Так, як ходиш темними вулицями, коли знаєш, що десь тут є хтось дуже п’яний і дуже агресивний, але не хочеш дати йому фору.

Десь між кроками вилізла ще одна думка: коли я востаннє чув людський голос поруч, а не в голові? Не по пам’яті, не як відлуння старих фраз, а живий, реальний, тут і зараз. Від цього стає й тривожніше, й тепліше одночасно.

Дерева з обох боків витягували гілля, наче намацували мене, і добре, що частіше гілки на деревах починалися вище. Але ніч ще тільки набирала силу, і очі встигали ловити контури ніг, коріння й ям. Довелось на максимум викрутити концентрацію уваги, щоб і напрямок тримати, і шию не зламати.

Спершу я почув їх. Не «їх», тих, що біля вогню, а тих, для кого ліс був домом. Низьке погрозливе гарчання, цей специфічний звук щелеп. Потім людські голоси. Нерозбірні слова, уривки, але я добре чув для себе інтонацію: команда, лаянка, коротке типу «тримайся», яке звучить однаково на будь-якій мові. І от халепа, не українською і не англійською.

Перша реакція була майже смішна: мозок встиг образитися, що зі мною розмовляють не тією мовою, якою я звик рятувати людям життя. Друга, набагато простіша: «Голос, значить, не сам». І вже потім підсунулось усвідомлення, що якщо я їх не розумію, то й домовлятися буде складно. Але між «спробувати домовитись» і «бути з’їденим мовчки» я все ще віддавав перевагу першому варіанту.

Коли вогонь досить добре стало видно між стовбурами, я пригальмував. Вилазити просто в світло, то погана ідея. Тож я обійшов трохи дугою, тримаючись темної смуги між кронами й відблиском полум’я, і завмер, коли ліс відкрив мені всю сцену.

Якщо колись зніматимуть фільм про «як не треба проводити ніч у лісі», їм не доведеться вигадувати декорації.

Посеред невеликої прогалини горіло багаття, не табірне, а нервове, складене поспіхом. Дрова кинуто нерівно, язики то тягнулися вгору, то пригиналися, дим різав очі навіть на відстані. З протилежної сторони полум’я, спиною один до одного, зброя в руках, плечі напружені так, що це було видно навіть у цьому світлі, стояли четверо.

І так, вони були середньовічними. Не в сенсі поведінки, хоча й у цьому теж, а буквально.

Жодних курток, жодних знайомих бірок або камуфляжу. Груба, щільна тканина, така, якій саме місце в фільмах про середньовіччя, а не в моїй особистій ночівлі в лісі. Поверх, темна шкіра, нагрудники, що радше нагадували старі бронежилети без кераміки: видно, всередину щось нашито, але що саме, з цього боку багаття не роздивишся, та й бажання перевіряти ударом якось не виникало. У двох на руках і ногах поблискував метал: чи наручі, чи просто пластини поверх шкіри, аби перший укус або випадковий удар не зробив з кінцівки спогад, штани заправлені у високі, добротні чоботи, створені явно не для прогулянки по бруківці. В одного з-під краю шкіри визирали кільця чогось, дуже схожого на обрізану кольчугу з комп’ютерних ігор, в іншого на голові темнів шолом дивної форми, побитий, але доглянутий, з тих, що переживають не один дощ і не одного власника.

Зі зброєю все було ще простіше й без жодних натяків на бутафорію: меч висів лише в хлопця з рівною спиною, зате в руках у нього був спис, таким самим списом упирався в землю й той, кого я вже встиг охрестити командиром; широкоплечий тримав важку сокиру й щит, наче іншого варіанту для нього ніколи й не існувало, а худіший, який тримався за бік, стискав у руці короткий кинджал, лезо якого у відблисках вогню виглядало досить переконливо, щоб не хотіти перевіряти його різальну здатність на собі. Біля самого багаття темнів тюк із частково висипаним спорядженням, виднівся край чогось схожого на складену лопатку, кілки, мотузка. І цього було достатньо, щоб зробити простий висновок: переді мною не парадні лицарі й не селяни з вилами, а звичайні люди, які вже не раз ходили туди, де від обладунку, взуття й уміння залежить, чи зустрінеш ти світанок.