Частина 18. Зранку того ж дня

– Пора збиратись, – сказав Дан Грим, стоячи боком до своїх і дивлячись на верхівки дерев. Голос був рівний, як завжди перед виходом.

Ранок ще тримався за верхівки, небо світлішало, Молодший брат, один із місяців, уже котився за горизонт і гас у блідому сяйві. По периметру тліли кілька вогнищ, у центрі великої галявини тягнувся невеликий побутовий безлад, спальні місця, казанок із вчорашньою юшкою, мотузки, кілки, згорнуті плащі, пара чиїхось рукавиць.

– Пане Віле, – додав уже конкретніше, повертаючись до молодого аристократа, – сьогодні маємо знайти той обіцяний вами форт. П’ятий день йдемо після бурі, треба встигнути.

Вілард де Ладанко, для своїх просто Віл, швидко згорнув записи, підправив краєчок пергаменту у футлярі, відкашлявся, щоб прогнати сон із голосу. Постава трималась рівно, хоча під очима темнів недосип. Він поправив на пальці родову печатку, амулет відводу першого удару і, не стримавши іскорки оптимізму, усміхнувся:

– Знайдемо. Нікуди від нас не дінеться.

Рарк Тинь поклав щит, обрамлений кістками, перевірив пряжку шолома, підтягнув ремінь на грудях, щоб не натирав, і підморгнув Вілові:

– Якщо десь дінеться, з тебе вухо.

– Ага. Для твоєї колекції, – буркнув Дан, та кутик уст мимохіть сіпнувся. – Рарку, ти ведеш.

Яр Скибна, підмайстер цілитель, маг другого рівня, пригладив долонею сумку, де лежали трави та деякі флакони в звичному порядку, протиотрута, від діареї, зігрів, кровоспинне, енергія. Останній флакон узяв у руку і протягнув Вілу, сказавши тим менторським тоном, який у таборі знали всі:

– П’ять ковтків і пауза між кожним. Без прирікань, знаю що гірке.

Март Янчук, слідопит, підтягнув вузол на мотузці, підхопив учорашні кілки, оглянув край галявини. Рухався легко, наче був трішки легшим за себе самого.

– За ніч підходили дві тварини, – озвався спокійно. – Невеликі. Слід свіжий тільки в одному місці.

Віл на мить завмер, прислухався до ранкових звуків, тріск кори, шурхіт птаха в кущах, віддалений цокіт тінька, і тихо кивнув сам собі. Рарк тим часом згорнув плащ і дозбирав свої пожитки, а Яр порозсовував флакони для швидкого реагування в ніші на поясі та одягнув його.

Коли вже майже зібралися, Март кивнув на кулон у Дана:

– Командире, зніміть полог. Не будемо дарма витрачати енергію.

Дан торкнувся амулета. І команда знову стала виразнішою для оточуючого світу. Молодший брат остаточно зник із поля зору, а галявина стала звичайною, живою. Роса блиснула на траві. Хтось затягнув ремінець на чоботі, хтось пригладив плащ на наплічнику. Від цих дрібних, звичних рухів стало зрозуміло, зараз підуть.

Багаття засипали землею, жар розтягнули носками, щоб не диміло, Яр зішкріб рештки жиру з казанка й втер у ремені, аби пом’якшити. Кісточки від учорашньої юшки зібрали й прикопали. Март присипав вогонь землею і кинув пригорщу вологого моху на найгарячіше місце. Кожен уже завчено забрав ту частину побуту, яку мав нести.

Рух пішов «ялинкою». Попереду крокував Рарк з низькою пружною ходою, в одній руці граючись тримав сікиру, а в іншій щит. Рарк мав досить високий зріст, був молодим варком і, як усі варки, мав трохи висунуту вперед нижню щелепу, де з-під губ ледь вибивалися невеликі ікла. Шкіра була оливкового кольору. Йому було 26 років. За ним трохи правіше ішов Дан, років сорок, сухорлявий, з рівною поставою та проникливими, уважними очима, рухи економні, спис лежав у руці впевнено, пальці мозолисті, видно що звичний до зброї і різної роботи, очима старався ловити просвіти між деревами. Ліворуч тримався Март, худорлявий та жилястий, зрідка зиркав під ноги і прислухався до ґрунту, ставив ступню акуратно, ніби суглоби йому вчора змастили чимось. У хвості, замикаючи групу, йшов Віл, 21 рік, з рівною поставою, трішки манерною, тримав спис трохи догори, короткий меч ближче до стегна. Яр тримався ближче до середини, 25 років, не товстий, але з живими щічками, теплі цілительські руки, які впевнено тримали заряджений арбалет, на поясі надійно і бережно закріплені флакони.

– Пане Віле, – тихо нагадав Дан, – тримайте очі на потилиці і бережіть сили.

– Бережу, – коротко відповів Віл. – І воду теж. У фляжці вже металевий присмак. Проте сьогодні повинні дійти до води.

– Фляги не чіпаємо до команди, – тихо нагадав Дан.

Март кинув короткий погляд праворуч, провів носком чобота по піску:

– Лише дріб’язок, – коротко кинув командиру.

Може з годину йшли мовчки. Потім Віл, увійшовши в ритм, усміхнувся краєм вуст:

– Таке питання, раз ми вже не так далеко до цілі, коли розбагатіємо, цікаво, що зробить кожен? Можу перший почати, куплю землю, маленький наділ. Може вежу вибудую і в ній буде кімната для карт. А ще велике-велике ліжко і ніяких комах. Замовлю послуги гарного спеціаліста. І буде в мене дуже гарненька служка.

– Розумно, – кивнув Дан. – Кожному потрібне своє місце.

– І люди, які не зникають при першій проблемі, – сухо додав Март.

– Я закрию борги минулого рейду, – вирішив підтримати розмову Дан. – І візьму відпустку. Довгу, як дорога додому, – в голосі відчувалась втома.

– Я підніму рівень, – підхопив Яр, навіть не думаючи, і голос у нього відразу став виразніший і захоплений. У столичній школі. Щоб офіційно, з відзнакою. Хочу звання і щоб мене кликали на лекції. Може доросту до 6 рівня. І додам до прізвища приставку «де» і буду Яр де Скибна. А потім поїду, можливо, в якесь західне королівство. І мої ноги не буде в цих проклятих землях.

– Я, може, куплю будиночок на краю баронства і організую школу для новачків рубіжників, – коротко додав Март. – І ще дуже добрі чоботи!

– Куплю собі трон із кісток торгха й сидітиму на ньому, поки ви мені чай носитимете. Ґи..

– Трон собі знайдеш у племені, як вернешся, – не без тепла сказав Март. – А поки що не падати обличчям у корінь, – і кивнув на корягу.

– А якщо серйозно, то допоможу матері, куплю найкращі лати і виборю право на свій стяг. Хочу вести рейди під своїм прапором. Або взагалі заснувати свій клан. Повернуся в плем’я не з порожніми руками, – видихнув Рарк ще серйозніше. – Щоб старші мовчали, а молоді слухали.