Частина 17

Я прокинувся ще до світанку, наче всередині спрацював будильник, і перша думка знову повернула мене до вогню, який миготів учора на обрії. Хотілося переконатися, що то був не міраж, не витівка зору, не бажане, видане за реальне, а дійсно вогонь. Підвівся, наче спізнююсь на роботу, нашвидкуруч розпалив багаття на своєму стандартному місці, недалеко від входу в підвал, аби термос зробив своє і в мене була кип’ячена вода, і одразу видерся на дерево, бо важливо було переконатися, що то не міраж був. Довго, майже вперто, виводив поглядом лінії, звіряв темні силуети з пам’яттю, віднімав із них ніч і додавав холод світанку, і зрештою ледь-ледь побачив те саме мерехтіння там, де мусило бути, такий самий слабкий вогник, що не стрибає зайво і не гасне від капризу очей, отже вчора мені не примарилося.

Думка розпалити багаття зовні, за стіною, засвітилася так само швидко, як вуглинка під сухим мохом, якщо я на пагорбі, то, можливо, вони побачать і мій сигнал, та разом із цією надією прийшло й те саме знайоме відчуття обережності, яке рятує не гірше за ніж. Ще темно, шум стоїть такий, що кожен хижак вважає себе господарем, і я зовсім не певен, що ті люди дружні, а світло кличе всіх без розбору, тож, поборовшись із собою рівно стільки, скільки потрібно, аби рішення стало моїм, я вирішив не палити сигнал зараз.

На мить хотілося відкласти всі справи і просто приготуватися, щоб рвонути в їхній бік увечері, якщо вони підійдуть достатньо близько і якщо вітер, ліс і удача зійдуться разом, але я відкинув цю спокусу, бо не знаю, куди вони йдуть і чи йдуть узагалі, а отже звичайні справи виживання мають іти першими, як завжди.

Поки світ не став видимим, я займав руки дрібними речами, які стримують нетерплячку краще за будь-яку мантру. Я старався тримати полум’я невеликим, прикрив його камінням зверху, щоб дим ішов низько і не розповідав лісу зайвого, перекусив рибою, яку трішки підігрів, пересклав речі у рюкзаку так, щоб ті, що потрібні першими, опинилися ближче до верху. Глибше в рюкзак заховав знайдені коштовності, бо якщо все складеться і доведеться піти без повернення, хай важливе буде під рукою, але не на видноті.

Коли небокрай почав сіріти, я тихо попрямував до струмка. Учора дорога здавалася короткою, сьогодні ж ті самі кроки розтягнулися, ніби ліс додав між нами кілька зайвих метрів, і пам’ять про кабана вклала мені в коліна обережність, якої вистачить на двох. Я слухав, як темрява поволі перетворюється на звук, як над головою переливається важке листя, як у кущах шурхотить щось, що не зобов’язане представлятися, і відчував, як час розтягується рівно стільки, скільки потрібно моїм нервам. Кілька разів якісь тварини зривались у папороті вбік від мене.

Струмок прийняв мене рівним шурхотом і прохолодою. Я набрав повний бутиль, термос цього разу не брав, він повний, умився і нашвидкуруч облив верхню частину тіла. Збадьорився, і внутрішня шкала енергії стрибнула догори.

Повернувшись, узявся за те, що ніхто не любить робити, але всі цінують, коли воно вже є. Потрібен був нормальний нужник, не символічна ямка під кущем, а місце, яке працюватиме, якщо доведеться пожити тут довше, ніж приємно думати. Продовжив там, де почав учора, між двома стінами, на протилежному боці від підвалу, щоб спина завжди була прикритою і жоден раптовий гість не застав мене в момент, коли оборона більше схожа на гумор. Сьогодні довів його до ладу. Довів яму до глибини, яка дозволяє не переживати про дощ, на дно насипав шар сухої землі впереміш із попелом, бо попіл забирає вологу і запахи. Із жердин зробив опору під навіс, підігнавши довжину. Пізніше зроблю перекриття з гілля і папороті, не хочеться якогось птаха на голову, коли я трохи беззахисний. Навіть підставку для списа зробив. На підході розклав дві сухі розтяжки-дзвіночки з трісок, аби почути кроки раніше, ніж хтось побачить мене. Місце між стінами вибрано не лише для прикриття, там прохолодніше і менше комах.

Поки копав, було трохи часу подумати, і думки знову поверталися до людей та ситуацій на Землі, ніби лопата кожним рухом піднімала не лише землю, а й спогади. Згадувався мій невеликий, але по-справжньому комфортний будинок, тиша вранці, коли ще навіть кавомолка соромиться шуміти, м’яке світло на кухні. Ключі у Дарини, ми останнім часом жили разом, і я раптом уявив, як вона відчиняє двері й слухає тишу довше, ніж зазвичай. Чи повідомить моїх батьків і Маргариту, сестру за кордоном, чи напише старшій сестрі Уляні, яка в Україні, чи правильно підбере слова, чи скаже коротко і чесно, що мене немає на зв’язку стільки, що це вже не схоже на мою звичку відповідати, навіть коли зайнятий. Ми зідзвонювалися з батьками не надто часто, кілька разів на тиждень, та наче вже мали помітити, що я зник із їхнього календаря.

Я подумав про клієнтів, які звикли до мого голосу в певні години, і як хтось із них сьогодні відчує прогалину у своєму графіку. Колеги теж мали б написати. А друзі, які мали приїхати на шашлик пізніше, чи помітили машину, чи подзвонили Дарині. Уявив, як Дарина дзвонить у поліцію, як досліджують сліди в лісі, як спробують зшити з цього якусь логіку, яка не схожа на правду, але іншої немає. Подумав про дурниці, що раптом стали важливими, хто догляне мій кактус, і чи вино, яке я закладав, встигнуть відфільтрувати.

Цікаво, що рідні згадалися саме так, коли я їх втратив, чи то вони втратили мене, і тут цього не зрозуміти, бо цей світ поки не дає відповідей. Я зловив себе на дитячій надії про той самий шанс повернутися, не те щоб ясний і не те щоб розумний, просто як маленька жаринка в полум’ї, як рукавиця в кишені, яку давно шукав, і вона нарешті знайшлася.

Лопата входила у вологий шар і хрускотіла на камінчиках, і я подумав, що дивно відновлювати нормальність із такого простого, як потрібна яма посеред руїн, але, мабуть, так і працює життя, воно любить, щоб його збирали з малих речей. Я обіцяв собі не будувати планів, однак обіцяв і не відмовлятися від надії, і це схоже на рівновагу, яку можна втримати, якщо тримати руки зайнятими. Може, існує якийсь шлях назад, можливо, він не прямий і не швидкий, але поки я копаю і надіюсь, цей шлях, принаймні, не закритий. І якщо вже чесно, то я хочу вірити саме в це, бо втомився робити вигляд, що все під контролем.