Частина 16

Сидячи на звичному місці біля підвалу, розкладаю багаття біля стіни вже майже автоматично. І термос із водою стоїть у своєму звичному місці. Рибу, мабуть, спробую запекти в папороті.

Вирішую почистити рибу, відрізати голови, скласти нутрощі й голови у старий пакет. Зав’язую туго і несу в іншу кімнату підвалу. Накрити особливо немає чим, тож просто притискаю пакет камінням, щоб пролежав у холоді до завтра. Потім це стане приманкою: викопаю яму нижче по вітру, підвішу пакет усередині на короткій прив’язі або розсиплю на поверхні ями. Сьогодні лише закладаю під це основу, не все одразу, слона треба їсти по шматках.

Папороть росте тут щедро, беру кілька великих листків, коротко обпалюю над полум’ям, щоб стали м’якшими, рибу солю зовсім трохи, бо запас невеликий і має служити довше, кладу всередину тонкі гілочки як підкладку, загортаю у два-три шари, дочікуюсь, щоб більше перегоріло, і укладаю пакунки на вуглиння, зверху легенько присипаю попелом, щоб тепло трималося рівніше. Часу ще достатньо: по внутрішньому годиннику вийшов із укриття десь о десятій чи одинадцятій, то після дороги до річки, години біля води, дороги назад і ще години на дереві, коли ховався від кабана, ще годинку займаюсь багаттям і рибою, тож зараз максимум шістнадцята. Це день у самому розпалі, і добре, що основні справи можна розтягнути без поспіху. До речі, за відчуттями тут день приблизно як земний, складно помітити різницю без годинника.

Поки термос тримає тепло, а риба доходить у жарі, обережно обходжу навколо руїн короткими дугами, дивлюся під ноги і час від часу за спину, і збираю пружні жердини, трохи хмизу, кілька тонких гілочок для «тихих сигналів» на підходах. Долоня сама вибирає добрий стовбур під новий спис: мені потрібен довший і пружніший, щоб тримати на відстані й не зламався. Стару жердину, що пройшла зі мною цілу дорогу до цієї землі, не буду викидати, а збережу як запасну. На всіх місцях, де можна пролізти в руїни, намагаюся вбивати більше загострених кілків, точу їх з двох сторін: один у землю, інший навскоси назовні від форту. Денне світло ще рівне, тож є сенс пройти коло вдруге й перевірити, чи нічого не пропустив. При цьому не забуваю повертатися і перевертати рибу.

Думками повертаюся до кабана. Коротка хвиля чужої емоції, що тоді ковзнула по шкірі, коли вепр помітив мене. Це вже не вперше, відчуття погляду: кожного разу трохи різне, проте спільне, а саме те, що кожна тварина була зацікавлена мною.

– Якщо здається, то не здається.

Схоже, дійсно, в мене щось на зразок відчуття погляду чи зацікавленості. Нехай поки буде така робоча гіпотеза. Складно прийняти, але після потрапляння в інший світ, Варґана, Кістокрила, тих істот за річкою, ця нече маячня, нехай буде.

До речі, і тим стрибунам треба дати якусь назву.

– Хм, тут складніша задачка... Може, за назвою звуків, які вони видавали, коли заганяли здобич? Щось на зразок сквірк, скарк... Так, Скарк. Будуть Скарки.

Повертаюся до вогнища, підкладаю трохи дрібної деревини, перевіряю пакунки з рибою, папороть тримає форму, роблю кілька ковтків із термоса і планую на найближчі години: закінчити з жердинами й кілками, почати копати місце для санвузла між двома стінами в руїнах, де просто земля, якщо вистачить сил. А завершу вже завтра. Тут щодень підвищуються ставки, і є розуміння, що треба укріплятися по максимуму. Я виживаю майже п’ятий день у чужому світі. Хіба то не досягнення?

Вугілля тримає рівне тепло, папороть не розсипається, дістаю перший пакунок і їм не поспішаючи, запиваю з термоса. Те, що не доїв, кладу до копченого м’яса, це мій склад, як у крота. А чим я не кріт: живу в підземеллі, ще б мою колишню під бік, вона була струнка, правда, їла не пів зернинки.

– Ех... Чи побачимося?

Хоч і не було між нами якихось глибоких почуттів, проте й поганого нічого особливого не було.

Дивлюся на руїни й ловлю просту думку: зараз у мене режим вижити й адаптуватися. Споруди є, людей поруч немає. Чому? Хижаки, хвороби, виснаження ресурсів або ж щось на кшталт катастроф, війн, банкрутств. Думки рояться, проте вони корисні рівно настільки, наскільки допомагають мені сьогодні не наробити дурниць.

Поки жую, розкладаю план: зробити довший і кращий спис, але для цього потрібна та жердина, що я примітив нижче по схилу. Дерево росте, як ліщина, тільки товстіше і з вузлами, ніби в бамбука. Має бути якраз те, що треба для вістря з віддачою. Вихід із форту дивиться радше на південний схід, а те дерево стоїть унизу протилежного схилу, ближче до північного заходу. Піду туди й назад одним колом, без зиґзаґів. На зворотному шляху ще трохи більше убезпечу вхід. Гарний план, тобто той, що працює, навіть коли ти втомився.

Згортки з рибою прямую в підвал, допиваю з термоса кілька ковтків і рушаю вниз схилом у бік «бамбукової ліщини». Йду обережно, намагаюся охоплювати поглядом максимальний кут, швидше не від навички, а від страху, який завжди десь у фоні, коли виходжу за стіни. Біля дерева зупиняюся, вивчаю сегменти: між вузлами стовбур пружний, але не гуляє, саме те, що треба. Виймаю ніж і терпляче підпилюю з одного боку, потім з іншого, без фанатизму, щоб не розтріскати волокно. Підсовую кістяний клин, який узяв із собою, трохи розгойдую. Так, тріснуло правильно, без поздовжньої тріщини. Ще раз підрізаю, ламаю на лицьову сторону, готово. Не ідеально, але заготовка під спис лягла в руку як треба. Уважно дивлюся навкруги, бо трохи нашумів, і з полегшенням випускаю повітря: схоже, обійшлося і нікого не зацікавив.

Назад піднімаюся тією самою траєкторією, майже бігом. На вході до укриття затримуюся, додаю ще кілька знайдених гілок до «йожа», якого робив раніше, і перев’язую тим в’юном чи ліанами, яких тут на стінах і деяких деревах вистачає. Плюс частокіл, який уже вбитий у землю, разом непогано перекривають вхід.

Сідаю на улюблене місце біля вугілля, у мене тут навіть камінь уже зручний, «притерся» до моїх сідниць. Обтесую нову жердину під спис: знімаю кору, рівняю хват, перевіряю, аби було зручно. Міцно затягую ніж у розщепі мотузкою. Усе чудово, крім того, що вільної мотузки більше не лишається.