Частина 14

Ранок зустрів мене просто й без претензій: камінь під боком усе ще ледь теплий, у повітрі тримається вчорашній запах ночі. Тіло затерпле, але слухняне. Смачно потягуюсь і розминаюсь прямо лежачи, бо спина трохи затекла.

– Доброго ранку, колектив із однієї людини, – шепочу в півтемряві. – Працюємо тихо, без аплодисментів.

Чомусь виникло бажання почути свій голос.

Думки стають у чергу. У бутлі ще є запас води.

– Ото я можу не ризикувати до обіду, маю маневр. Але краще не витрачати кредит удачі на дрібниці.

План вголос, коротко й по-діловому:

– Вода: поповнити, поки струмок мирний.
– Прання й обмивання: зробити безпечну зону. Не просто вийти й намочити, а облаштувати місце на кілька днів уперед.

Відхоже місце... Махаю рукою сам собі.

– Сьогодні не рию. Це не «швидка ямка». Треба подумати про захист, щоб, коли я зайнятий, ніхто не зайшов у спину. Перенесу на завтра, разом із планом безпеки.

З пранням, конкретика. Близько струмка знайду невеликий вигин берега, де огляд кращий. Там можна облаштувати три вогнища по периметру, два з мого боку, одне навпроти. Нехай дим та вогонь роблять чемними всіх місцевих зубастиків.

Було б добре наробити їжаків з кілків і сухих гілок у радіусі кількох кроків, низьких та високих. Якусь жердину-сушарку між двома кущами й запасну перекладину нижче, для шкарпеток і дріб’язку.

Паралельно закип’ячу водички, може, раптом хто чаю принесе, – посміхаюсь собі під ніс. Якийсь на диво гарний сьогодні настрій... чи то такий різновид істерики.

– Добре, – кажу стишеним голосом. – Сьогодні зроблю собі більш позитивний день. Але якщо з’їдять, то чистим та напоєним на водопої.

Спис під руку, мотузка з бутлем та термосом на плече, ніж у кишені. Йду робити місце, де можна не тільки пратися, а й не панікувати, поки віджимаєш шкарпетки. Це вже майже цивілізація.

Виходжу насторожено, але впевнено, дорога до струмка вже навіть трохи протоптана мною. Повітря свіже, ранкове і навіть якесь санаторське, точно гарний настрій. Ближче до води підбираю сухі гілки: товстіші кладу на передпліччя, тонші ховаю під ремінь. Пам’ятаю: нижче за течією місце незручне, тож згортаю трохи вище, там, де берег робить м’який вигин і з кущів відкривається довший огляд. Звідси потім треба буде пробити пряму стежку до бази, щоб не петляти.

Ліс шарудить, ніби переставляє меблі у сусідній кімнаті. Стаю на піщану латочку, складаю гілля біля плаского каменю й берусь до справи. Перший осередок, із дрібної щепи й тонких гілок, запалюю до гарного полум’я, щоб давав світло і характер. Другий, нижче за течією, теж тримаю живим вогнем, але низьким, без зайвої яскравості. Третій, на протилежному березі, веду на тлінні, димова завіса без зайвої іскри. Як тільки вогні беруться, стає спокійніше: між мною і лісом є не лише запах, а й чітка захисна межа.

Між двома кущами кладу жердини, виходить сушарка. Роздягаюсь по пояс, занурюю сорочку у прозору кишеню між камінцями. Пальці терпнуть, а у голові ясніше. Трохи золи з мішечка, і вода стає простим милом. Тру трохи поспіхом, бо, попри гарний настрій, не хочу отримати неприємності. Віджимаю, вішаю на верхню жердину; нижче потім шкарпетки та білизну, як маленькі прапори цивілізації.

На двох вогнищах підтримую тихе полум’я, воно світиться рівно й тримає нерви в тонусі; третій осередок шепоче димом через воду, з’єднуючи невидиму лінію між берегами. Проте іноді й мене задимлює.

У бутлі вода вже набрана. Ставлю термос біля найбільшого вогню, грію до кипіння. Усміхаюся впівголоса:

– Кав’ярня «Не з’їж мене» відкрита.

Зліва рипає гілка. Я завмираю, спис лягає вздовж передпліччя. Тиша повертається, і разом із нею відчуття, що полум’я по обидва боки, це не розкіш, а охорона.

Коли сорочка перестає капати, зміщую її від основного струменя диму, шкарпетки опускаю нижче, у теплий подих вогню, щоб сушилися швидше. Підсипаю у вогнища тонких гілок, аби полум’я лишалося живим, але не перегорало надто швидко.

Зі знятою кришкою термос парує, вода ось-ось закипить. Обережно відсовую його двома гілками і даю хвильку охолонути.

Поки холоне, роблю кілки та гострі жердини і натикаю по периметру, з кожним наступним разом збільшуватиму кількість. Коли все підсохло більш-менш, натягнув на себе одяг, кивнув своєму пральному посту:

– Служи. Я скоро повернуся.

Стискаю спис, чіпляю мотузку з термосом і пляшкою на плече й беру курс додому, найкоротшою прямою, яку щойно намітив очима. Як вийшов до пагорба, навпроти напрямку поставив кілька засічок і кілків.

«Чистий, теплий і ще живий, три з трьох. Якщо це не успіх, то той Варґан був вегетаріанець».

Обійшовши зруйновані стіни до зручного входу, я завмер на мить: з бур’янів вислизнуло щось довговухе, зупинилося, глянуло й шмигнуло далі.

– Не дім, а прохідний двір... – буркнув собі під ніс і вже в ту ж мить підловив себе: «Дім», сказав.

Усміхнувся краєм рота. Непомітно приростаєш.

Усередині швидко розкладаю речі: спис до стіни, термос на плиту осторонь жару, бутель у тінь. Одяг досох на мені дорогою, ще один бонус живих. Шлунок натякає без дипломатії. Підгрібаю жар рівним півмісяцем, кладу плескатий камінь і даю йому набрати температуру. Серце зачищаю від плівок, роблю хрестові надрізи, втираю пальцями сіль і кладу на камінь. Перше шипіння, переворот, друге шипіння, повільне доведення до кондиції. Їм неквапом, наче відкушую собі додаткові хвилини дня, і запиваю гарячим із термоса, коротко, без церемоній.

Тепер те, що не можна відкладати. Обабіч входу, просто назовні, у природній западині між каменями вибираю місце під коптильню. Лопатка працює з характером, та земля дається: короткий низький тунель для диму, далі «шафа» з прутиків на кам’яних упорах, накрита вологим мохом і зеленню. Ні мотузок, ні брезенту, усе тримається на гілках і здоровому глузді. Віддалене вогнище запускаю вологим хмизом. Дим спершу ліниво шукає шлях, потім слухається тунелю й тихо виповзає з-під моху. Як і задумано: холодний дим, без язиків полум’я.