Частина 12

Дочекався, поки світ повернеться на місце. Дихання повільне, важке, але рівне. Під долонями брезент, теплий, трохи вологий. Повітря густе, ніби можна відчути його смак. У підвалі напівтемрява, тільки світла від вогню мало, бо він вже згасає.

Підсуваюся до вогнища, згрібаю його кучніше. Знаходжу кілька сухих гіляк, кидаю зверху і полум’я росте, стає тепле, справжнє. Світло лягає по камінних стінах, оживляє простір. Тиша змінюється, уже не мертва, а жива. Я вдихаю дим, запах смоли, попелу, і мене від цього дивно заспокоює.

Перед очима брезент, ніж, мотузка, термос, бутиль. Усе своє, усе на місці. Усе просто.

Ніч повертається шматками: жар у грудях, біль, хвиля, від якої світ потемнів. І те дивне відчуття, що всередині щось змінилося вночі. Я тоді подумав, що помираю. А зараз здається, що просто щось у мені вирішило жити по-іншому. Наче адаптується... Потім розберусь. Не час зараз філософствувати.

Підкидаю гілку у вогонь. Потріскує суха деревина, полум’я підростає. Треба зробити спис. Старий розібрав, а без зброї тут ходити, самогубство.

Жердина, розщеплена вчора, лежить у кутку. Беру її, перевіряю рукою. Суха, гладка. Добра. Вставляю ніж, притискаю коліном, обмотую місце стику мотузкою. Туго, кілька разів, поки пальці не починають нити. Потім ще раз перевіряю. Тепер усе виходить рівніше. Минулого разу я працював на адреналіні, руки трусилися, рухи були різкі. Зараз ні. Зараз точність і спокій. На це йде більше часу, але результат того вартий.

Підкидаю гілку, дивлюся, як вогонь відбивається на металі. Спис виходить гарний, простий. Зручно лежить у руці. Проте було б добре знайти довшу і якіснішу жердину.

– От і все, – шепочу. – Другий шанс для мене й для списа.

Поки дивлюсь на полум’я, в голову лізе ще одна думка. Мотузка. Перев’язь. Було б зручно нести бутиль і термос через плече, щоб руки лишалися вільними.

Беру мотузку, приміряю довжину, зав’язую петлі. Рухи автоматичні, але спокійні, ніби все це робив десятки разів. Приміряю перев’язь, кладу ручки бутля й термоса в петлі. Сидить ідеально.

– Гарна ідея, – посміхаюсь сам собі. – І цього разу термос точно не забуду.

Підходжу до кришки біля входу. Плетіння з гілок тримається, але видно, що час бере своє, місцями кора потріскалась. Торкаюся долонею. Суха, легка.

– Колись доведеться зробити щит, – думаю. – Для входу й для себе.

Відсовую кришку. У щілину пробивається смуга світла, сиплеться пил. Повітря свіже, холодне, з ароматом трави й землі. Я вдихаю, і світ наче стає реальнішим.

Назовні все знайоме. Той самий пагорб, ті самі уламки стін, те саме дерево біля входу. Старе, товсте, але міцне, кора шорстка, гілки тримають добре. Підходжу, кладу руку на стовбур. Тепло дерева приємне, як дотик старого друга. Вчора я виліз на нього з інстинкту. Сьогодні навмисне. Тепер це частина плану.

Треба оглянути територію. Переконатись, що нікого поруч.

Спис залишаю біля входу. Долоні впираються в кору, ноги знаходять опору. Підйом дається легко, дерево пам’ятає мене, а я пам’ятаю його. Кожна гілка знайома. Піднімаюсь вище. Повітря свіже, ліс тягнеться до обрію. Внизу спокій. Ні шелесту, ні руху. Тільки тіні від листя коливаються на камені.

Сиджу на гілці, обіймаю стовбур рукою.

– Треба зробити це звичкою, – думаю. – Вранці й увечері підніматись, дивитись. Може, колись побачу дим, може, вогонь. А може, просто звикну до цього світу.

Довго дивлюсь у далечінь. Небо тьмяне, але чисте. Повітря прохолодне, свіже, з присмаком роси. Все виглядає спокійно, майже мирно. І це добре. Поки добре.

Спускаюсь обережно, відчуваючи кожну гілку під ногами. Земля здається знайомою, твердою. Беру спис, перекидаю перев’язь через плече. Термос і бутиль легенько дзвонять, тепер вони не забудуться.

Зупиняюсь перед лісом, дивлюсь у темну тінь дерев. Там починається день.

– Ну, привіт, вдруге, – кажу тихо.

Цього разу трохи усвідомленіше, з розумінням, що я не вдома і насправді тут майже нічого не знаю. Занадто багато подій за такий короткий час. Потрібно сповільнитись. Інший день, інша спроба, інший початок.

Йду в напрямку струмка повільно, зосереджено дивлячись навколо і під ноги. Минулого разу, здається, не було розуміння, що я на іншій планеті. Що це не парк, а я не екскурсовод. Мабуть, тоді через шок усе сприймалось не зовсім реально, і небезпека не усвідомлювалась повністю. Після того, як мій мозок мене перезавантажив, наче розвиднилось. Мені треба вивчити це місце, навчитися тут виживати, а вже потім жити.

Поки я живий, я можу щось робити, щось змінювати. Коли помру, мені буде байдуже. А зараз потрібно активізуватись. Так, я мало що знаю про виживання, а про виживання в іншому світі ще менше. Я читав різні книги, у тому числі фантастику. Але по той бік реальності набагато зручніше почуватися героєм. Там легко судити, що правильно, а що ні. А тут... я навіть не впевнений, що роблю вірні речі. Якби не певні збіги обставин, навіть не хочу думати. Я не забобонний, проте аж закортіло постукати по дереву.

Навколо багато папороті чи чогось схожого, і не так багато чагарників. Між деревами достатньо місця, щоб пройти. Мабуть, через велетенські крони зрілих дерев дрібним рослинам бракує світла. Це робить місце трохи схожим на парк або заповідник, який хтось підчищав. Іноді якісь дрібні істоти шарудять у траві від моїх кроків. Угорі чути постукування й свист, мабуть, то місцеві птахи. Ранок пробудив тих, хто активний при світлі.

Коли між дерев виринає знайомий блиск води, я зупиняюсь. Декілька секунд стою нерухомо, дослухаючись. Нічого підозрілого. Оглядаю берег. Трохи волого, проте жодних слідів великих тварин. Хоч я й не слідопит, міг і не помітити. Місце здається спокійним.

Опускаю руки у воду, крижана, чиста, торкається шкіри, як дрібні голки. Вмиваюсь, обтираю обличчя рукавом. Холод прояснює думки й прибирає залишки сонливості. Пити без кип’ятіння поки не ризикну. Наливаю трохи в термос, цього вистачить, щоб мати запас. Зайва вага зараз ні до чого: я ще не повертаюсь. Наберу на зворотному шляху.