Частина 11

Прокидаюсь повільно, ніби після довгого й правильного сну. Тіло легке й спокійне. У голові тиша, ясна й м’яка. Хочеться лежати і ніжитись. Так добре мені не було вже давно. Мабуть, ще до війни. До того, як усе почалося.

Тоді ще можна було приїхати до батьків, повечеряти з сестрами, посміятись із дрібниць. Почути мамин голос, татові жарти, домашній шум. До сирен, тривог, втрат і тих безсонних ночей, коли здається, що ти вже не живеш, а просто тримаєшся. Тоді ще можна було прокинутись і не боятись новин.

Зараз відчуття спокою. Тиша, тепло, відсутність напруги. Так добре, що не хочеться ворушитись. Мозок нагадує про роботу, про справи, але я відштовхую думку. Хай почекають. Хочу ще трохи побути тут, у цій тиші.

Але щось не сходиться. Під спиною твердо, під щокою холодно. Пахне землею, димом і каменем. Я одягнений: куртка, штани, черевики. Ні, це не квартира. І не сон.

Повільно відкриваю очі. Півтемрява. Кам’яна стеля, тріщини, вузький промінь світла згори. Поруч згасле вогнище, брезент, ніж. Вдихаю. Повітря свіже, але чуже. Усе навколо виглядає неправильно.

Пам’ять оживає шматками. Блискавка, перенос, Варґан, два місяці на небі, запах крові, що йшов від розбирання туші, біль у грудях, жар, темрява.

Я сиджу нерухомо. Мозок повільно розмерзається, повертаючи чуття. Наче прокидаюсь удруге, але вже в іншому світі.

Мене, мабуть, справді беріг розум. Заморозив усе, щоб я не зійшов із глузду. Бо тепер починає доходити: я один. Посеред дикої природи. Без людей, без дому, без жодної певності, що взагалі хтось тут існує. На планеті, де я бачив два місяці. І не знаю, чи знайду когось, чи хоч виживу.

Грудна клітка стискається, повітря важчає. М’язи напружуються, наче тіло готується бігти, хоча бігти нікуди. У голові спалахує думка: це все реально. І за нею ще гірша: я можу не знайти нікого.

Мене накриває хвиля паніки. Спершу холод проходить по хребту, потім у груди приливає гаряче. Серце б’ється нерівно, пальці дерев’яніють, дихання збивається. Мозок судомно намагається знайти логіку.

«Я живий. Це не сон. Потрібно дихати. Заспокойся...»

Слова крутяться, але не допомагають. Світ стає різким, гучним. Я чую власний пульс, тріск у вухах, якесь далеке потріскування жару у вогнищі.

Зір коливається, фокус зникає.

Я намагаюсь уявити обличчя мами, голос сестри, їхній сміх на кухні, але образи розпливаються, наче розчиняються у воді. Замість спокою приходить ще більша порожнеча. Вона стискає мозок, як обруч.

Дихання переривається. Кисню не вистачає. Легені працюють уривками, наче я вдихаю крізь сито. Груди палають, тіло реагує судомно.

Мене починає хилити вбік, земля рухається під руками, а в голові гул, такий глибокий, що здається, ніби звучить сама кров.

Очі розширюються. Усе, що я намагався не відчувати, проривається: блискавка, біле світло, чужа кров, жар у грудях, страх, самотність, звук власного крику, якого я не чую.

Руки трусяться, дихання уривчасте. Я не можу зібратись. Хочу крикнути, але горло замикає. У голові гул, у тілі тремтіння. Світ хитається, стіни пливуть, думки розсипаються.

Мене кидає в жар, потім у холод. Сила йде, ніби тіло відключають поступово. Стає байдуже, чи впаду.

На мить я бачу мамині руки, ті, що колись поправляли мені ковдру, і обличчя сестри, що сміється десь поруч.

Вони розчиняються разом зі світлом.

Ще мить, і я відчуваю, що мозок просто здається.

Перед тим, як темрява накриває, спалахує коротка думка: «Я не витримаю».

І все зникає. Без звуку, без болю, без спротиву.

Мозок сам натискає кнопку перезапуску.

І мене більше нема.

Повертаюсь у свідомість повільно, ніби виринаю з глибокої води. Світ спершу розмитий і тихий. У голові гуде, а тіло здається ватним. Щока притиснута до холодного каменю. Повітря пахне попелом і старим димом.

Підводжу погляд. Вогнище зменшилась,  проте горить. Схоже не так багато часу минуло.

Спробував поворухнутись, у тілі важкість, наче після гарячки. Голова трохи паморочиться, рот сухий, у грудях тупий відгомін болю. Дихаю повільно, наче боюся зайвим рухом знову щось запустити.

Добре, що ніхто сюди не забрався. Підвал тихий, ні шереху, ні руху. Якщо якийсь звір і проходив повз, його не зацікавило моє лігво. Та й так легко сюди не пробратись.

Сідаю повільно, спершись на стіну. Камінь холодний, але стабільний.

Перед очима плаває тьмяний простір: завал, брезент, рюкзак, порожня пляшка. Попіл під ногами ледь тепліший за повітря, мабуть, я лежав недовго. П’ять, десять, може, п’ятнадцять хвилин, не більше.

Мозок повертається в роботу ривками. У голові порожньо, потім з’являються думки, ще хаотичні, як мушки над світлом. Пам’ятаю все: вибух світла, Варґана, запах крові, нічний жар у грудях, потім ранок і страх, який накрив мене з головою. І от тепер я тут, живий, просто оглушений.

– Гарно, психолог, – бурмочу хрипко. – Учиш інших триматись, а сам вирубився від паніки.

Посміхаюсь, хоча губи сухі. Сміх звучить дивно, глухо, але мені навіть трохи легше.

Я розтираю обличчя долонями, намагаюсь прокинутись остаточно. Свідомість стає чіткішою, дихання рівнішає. Думки поступово вишиковуються в ланцюг. Профі в мені вже намагається розібратись, що це було.

Не серцевий напад, болю такого не було. Не втрата свідомості від травми, я не падав сильно. Це схоже на вазовагальний зрив, коли система не витримує стресу і мозок просто тисне аварійне гальмо. Таке буває, особливо після сильного шоку, коли психіка спершу тримає, а потім вимикає все, щоб не згоріти.

Захист, а не збій, думаю. Організм просто мене перезапустив. І знову легкий подих сміху. Я навіть вдячний власному тілу за цей «відключи й збережи».

Голову хилить назад. Тиша така глибока, що чути, як серце повільно вирівнює ритм.

Я ковтаю сухість у роті. Погляд падає на пляшку. Вода закінчилась. У термосі теж порожньо.