Частина 10

Біль.
Різкий, мов удар, просто під ребрами.

Олексій виривається з темряви, не розуміючи, де кінець сну і початок болю.

У перші секунди здається, що прокинувся від судоми шлунку, може, м’ясо зіпсоване, може, вода?

Тіло скручує, і він судомно вдихає повітря: гостре, холодне, наче всередині ріже.

– Писець... – видихає крізь зуби.
– Що за халепа?..

Дихання збивається. Кожен вдих, як через іржу.

Шлунок стискає хвилею, потім біль піднімається вище, до грудей, до сонячного сплетіння.

Пульсує, як серце, тільки чужим ритмом.

Тепло наростає, переходить у жар.

«От і все, закінчилося везіння…», промайнула думка. «Отруївся, йолоп…»

Він шарить навколо, шукаючи термос, але пальці натрапляють лише на пластиковий бутиль.

Струшує, майже порожня. Вода некип’ячена, і в ній плаває тонкий шар пилу.

Він не ризикує пити, ковтає сухість. Біль не відпускає, навпаки, росте, піднімається до грудей і пульсує, ніби всередині хтось стукає зсередини.

Гаряче, липке відчуття розповзається під шкірою.

Спочатку здається, що це судома, потім розуміє, ні.

Це не схоже ні на отруєння, ні на спазм.

Щось у середині змінюється. Не руйнується, а навпаки, наче складається наново.

Відчуття знайоме, подібне до того, коли його затягнуло крізь арку.

Тоді світ розсипався, тепер, навпаки, збирається докупи.

Не вибух, а збирання. Не розрив, а формування.

Всередині з’являється тиск, жар, ритм.

Тіло не витримує, але свідомість не тікає.

Він інстинктивно шукає опору, торкається рукою каменю.

Пальці ковзають по шорсткій поверхні, відчувають холод, тріщини, пил.

«Ось камінь. Ось я. Це реальність», повторює подумки.

Цей простий дотик тримає його тут.

Свідомість звужується до відчуття долоні, каменю, тепла, що наростає зсередини.

Хвилі жару проходять крізь нього ритмічно,
як дихання землі: глибоке, рівне, незбагненне.

Тіло здригається, груди важко піднімаються.

Він відчуває, як пульс зміщується до сонячного сплетіння.

Наче там зароджується ще одне серце, що працює власним темпом.

Біль змінюється на тиск, тиск на вібрацію,
а вібрація на дивне глибоке світло, що не світить очам,
але випромінюється десь усередині, як спогад.

Олексій не розуміє, що це, та й не пробує.

Він просто дозволяє цьому бути, бо будь-який опір здається безглуздим.

Гаряче ядро розширюється, хвиля проходить по тілу,
і на мить здається, що камінь у руці теж починає пульсувати в такт.

Світ довкола розчиняється, залишається лише ритм і звук власної крові.

Десь поруч потріскує вогонь, але він його вже майже не чує.

Останній поштовх, і все тіло напружується, пальці стискають камінь, м’язи тремтять, а потім різко відпускає.

Тиша.

Гул у вухах стихає, жар повільно відступає. На його місці залишається щось інше, якийсь пульс, м’який, глибокий, рівний.

Усередині, під грудьми, щось б’ється. Не серце. Не орган. Це ніби спогад про серце: живий, пульсуючий, теплий осередок, що дихає разом із ним.

Він не знає, скільки минає часу. Тіло ще здригається, дихання вирівнюється.

Піт холоне на спині, руки тремтять. Камінь випадає з пальців і котиться вбік, дзенькаючи об підлогу.

Олексій заплющує очі. Свідомість ще тримається за край, і в цій напівтемряві промайнула остання думка:

«Це не кінець».

І одразу після цього світ гасне. Не сон, не втеча, просто темрява,
глибока, важка, без звуку. Тіло обм’якає, свідомість зникає, а десь у глибині грудей продовжує битися тихий, новий ритм.