Частина 9

Дорога назад завжди легша, земля під ногами вже знайома, і тіло ніби саме знає, куди ставити крок. Може, тому й думки стають гучнішими.

Новий світ… а повітря звичайне. Дихаю легко, без запаморочення, без тиску в грудях. Тут є кисень, придатний для життя. Якщо це інша планета чи вимір, чому все настільки придатне для людини?

Я йду і думаю. Ці руїни, стіни, сама структура форпосту, усе зроблено людськими руками або принаймні тими, хто мислив схоже. Камінь підігнано рівно, хід між стінами зручний, навіть сходи в підвалі зберегли форму. Це не дикість, це сліди цивілізації.

І виходить, що хтось або щось хотіло, щоб тут жили люди чи подібні.

Світ ніби пристосований під них: клімат м’який, повітря підходить, навіть трави не схожі на отруйні. Не може ж бути, щоб десь випадково розвинувся настільки зручний для людини світ.

Від цієї думки робиться неспокійно. Якщо він створений, то ким і для чого?

Руїни знову виростають між деревами. Знайомий вигляд. Кладка, темна від часу, висока трава поміж плитами. Сонце стоїть високо, десь після полудня, приблизно друга чи третя година. Тепло, але не спекотно. Вітер ледь відчутний, майже не колише листя.

Я оглядаю все навколо. Біля стін лежить чимало гілля, обломків і кори, видно, тут буває не лише вітерець, а й бурі. Більшість сухе, легке, майже ламке. Дрова під рукою, йти нікуди не треба. Складаю їх у купу просто біля входу до підвалу, під захистом стіни. Частину відношу всередину, щоб мати запас на ніч.

Пахне старим деревом і смолою. Цей запах спокійний, майже домашній.

Під ногами трава, камінь і трохи опалого листя. Зручно, рівно. Тут можна розвести вогонь. Довго думаю, де саме, всередині чи зовні. Усередині безвітряно, але не хочеться задимлювати там приміщення, де буду спати, хоч і ночівля довела, що там не задихнешся. Надворі простір і чисте повітря, ще роздивлюся підвал.

Вирішую: кип’ятитиму воду зовні, біля входу, між двома каменями. Усередині підготую місце під вогнище для сну або якщо доведеться перечекати зливу чи ніч із хижаками.

Дістаю свою решітку, що потрапила сюди разом зі мною, ставлю між каменями. Вона вже доводила свою корисність, коли я тут смажив шашлик, тож і зараз впорається. Все-таки яке ж це неймовірне везіння, що всі ці речі були поруч. Везіння, везіння і ще раз везіння. Зазвичай ми знецінюємо через везіння причинно-наслідкові зв’язки. Але моя заслуга лише в тому, що я привіз це все з собою і поставив під навіс. Знецінюю? Ні, просто радуюсь і ціную. Поставив на решітку термос.

Сірники з першого разу спалахують, полум’я рівне, слухняне. Коли ставлю термос із водою, відчуваю задоволення, яке не пов’язане з їжею чи теплом. Просто дієш і бачиш результат. Вогонь живе, вода гріється, все під контролем.

І тільки тепер доходить, що я не взяв ще один термос із собою, щоб набрати більше води. Безглуздо, але факт. Мозок ще не працює як слід після всього, що сталося. Наче частина логіки ще десь у тому світі, а тут діє інерція.

Я дивлюсь, як пара здіймається над термосом і швидко розчиняється в повітрі. Вона прозора, як і це небо. І тут мене знову пробирає дивне відчуття: надто ідеально. Цей світ занадто придатний. Повітря чисте, вода прозора, камінь знайомий. Якби я не бачив інших істот, міг би подумати, що просто заблукав у глухому куточку планети.

Та всередині росте підозра: щось тут не випадкове. Все це ніби чекало.

Я повертаюсь до входу в підвал, дивлюсь на отвір, на каміння, на стіну біля входу в підвал. Можна навколо отвору зробити невелику стіну з каміння, щоб тваринам не було так зручно туди лізти. Схоже, доведеться облаштовуватись. Не назавжди, але на якийсь час. Треба тут усе продумати, облаштувати місце для сну. Для готування.

Вода ось-ось закипить. Я сідаю поруч, підкидаю ще гілку, щоб полум’я не стихло, і ловлю себе на думці: навіть у цьому світі правила ті самі: тепло, вода, дах. Їжа? Поки вони є, базові потреби закриті.

П’ю кип’яток, наче це найсмачніший чай у житті. Тепло розливається всередині, обпікає губи, але приємно. Хочеться затриматись у цьому моменті, просто сидіти й пити, дати собі трохи часу, щоб прийти до тями. І навіть не хочеться думати, що від цієї води можна отруїтись. Відганяю ту думку, бо вона зайва і не допоможе.

Але думки все одно рояться, мов зграя птахів, що метушливо кружляє над дахами. Треба вирішити, з чого почати.

Перш за все, постіль. Усередині підвалу сухо і відносно прохолодно, тож можна влаштувати ліжко прямо там: товстий шар листя, папороті й дрібних гілок, зверху брезент, і не класти на нього нічого мокрого. Брезент не чіпати, він має залишитись чистим, щоб потім на ньому можна було спати. Ліжко можна зробити недалеко від вогнища, щоб було тепло, і, можливо, ближче до кутка між двома стінами, щоб при цьому був прихисток, якщо що.

Вхід, наступний пріоритет. Те, що варґан розрив, треба ускладнити: скласти навколо отвору купу каміння, зробити щось на зразок напівзакутка, ніби коридорчик, зверху на сам отвір переплести товсті гілки й стягнути ліаною. Це не справжні двері, але ускладнить проникнення для непроханих гостей. Нічого громіздкого і безглуздого, простий бар’єр, щоб не залізли просто так. Плюс на ніч в отвір класти кілька великих каменів.

Місце для готування можна і потрібно організувати прямо біля входу або навіть усередині, там, де розбиратиму тушу. Проте знов надимлю. Так зручніше контролювати роботу і відразу прибирати кров вогнем. Візьму решітку, поставлю чотири камінці навколо невеликого вогню, зроблю помірний жар, щоб підсмажити печінку як тест, і трохи диму та попелу, аби маскувати найгірший аромат.

Про тушу, важко, але реальність проста. Або я її розберу і матиму щось їстівне, або голод і загроза витіснять мене з укриття. Тушу розрізаю по суглобах, не ламатиму кістки, так менше крові й простіше виносити шматки. Кров засипати землею чи піском, зверху попелом. Нутрощі закопати або підпалити. Частину найкращого м’яса сховаю в пакет і спробую знайти прохолодне місце.