Частина 8

Кілька хвилин сиджу, поки серце приходить до норми. Вітер торкає листя, у повітрі запах сирої землі, кори і старого каменю. Світ не розвіявся, він справжній. І від цього цікавість виросла, але поруч із нею є й тривожність.

Спускаюся трохи нижче, щоб краще бачити. Під руїнами земля горбкувата, місцями каміння, місцями трава, що пробивається крізь плиту. Біля дерев густі кущі з твердим листям, далі світліша смуга, схожа на природний спуск.

Там трава нижча, а каміння подекуди відсвічує на сонці, ніби має в собі крихти слюди. Гарний орієнтир.

Від руїн униз іде слабкий нахил, ніби старий обвал. Якщо рухатись уздовж нього, можна обійти пагорб і не виходити на відкриту місцевість. На заході, за кількасот метрів, між травами блищить потік. Його не видно повністю, лише короткі відблиски між рослинами.

Я коротко оглядаю горизонт. Гори на обрії виглядають далекими і неприродньо рівними, ніби хтось вирізав їх по лінійці. З півдня повітря тягне вологою, та й навіть на вигляд там вологіше. На сході наче сухіше. Північ виглядає спокійнішою.

Тиша тут оманлива. З кожного боку чути життя: крики, тріск, дзижчання, короткі ривки звуків, яких я не можу розпізнати. Навіть коли навколо здається спокійно, враження таке, що за кожною тінню щось рухається.

Руїни стоять міцно. Кілька стін ще тримаються, каміння зсунулося, але не впало. Мох густий, корені дерев ніби обплели рештки башти, втримуючи її від остаточного розпаду.

Тут можна сховатись. Якщо трохи укріпити вхід у підвал, то вийде непоганий прихисток.

Струшую головою, щоб відкинути сторонні думки, треба діяти.

Я не мисливець. Не виживальник. Не людина, що знає, як добувати вогонь чи знаходити їжу. Тут немає інструкцій. Є лише світ, який не пояснює правил.

Їжі майже немає, води кілька ковтків, та й ті лишились унизу, в підвалі.

Спочатку треба повернутись туди, перевірити, чи все ціле, і забрати пластиковий бутиль. Потім знайти, де тут вода.

Я зводжусь, обережно спускаюсь з гілки і поглядом відмічаю орієнтири: розщілину між плитами, червонокоре дерево, лінію спуску між кущами.

Руїни виглядають небезпечними, але саме це зараз їхня перевага. Ніхто не сунеться сюди без причини.

Почну звідси. Якщо світ дозволить, це місце стане укриттям.

Та спершу у підвал за бутлем.

Бутиль лежав там, де й залишив. Усередині трохи прохолодної води. Я допив усе до дна, і дивне відчуття порожнечі в животі змінилось ясністю. Хоч щось конкретне.
Закрутив кришку, струснув бутиль і кинув короткий погляд довкола. Підхопив спис, перевірив, чи ніж сидить міцно, закинув на плече рюкзак. Біля арки зупинився на мить, прислухався. Звуки природи. Тільки зверху тягнуло свіжішим повітрям. Тоді вже обережно вибрався назовні, обійшов край завалу і почав спускатися нижче від руїн.
Схил від руїн пологий, метрів п’ятдесят униз. Біля стін ростуть кілька дерев, але нижче відкривається вузька ділянка без них. Земля волога, місцями блищить глина з дрібним камінням. Трава густа, але м’яка, пружна, відгукується під ногами, наче жива. Я йду обережно, тримаючись ближче до тіні. Маю надію, що хижак був тут один. Якщо це його територія, інші поки не ризикнуть прийти. Але впевненості немає. У таких місцях кожен запах щось означає, навіть якщо ти не розумієш, що саме.

Попереду починається ліс. Дерева схожі на земні, але вищі, масивніші. Стовбури вкриті темною корою, подекуди між ними звисають товсті ліани, мов канати. Наче два світи змішались: знайомий і давній, дикий.

Під деревами папороті до пояса, з вологими листками, що блищать у світлі. Повітря тепліше, ніж біля руїн, і насичене запахом кори, смоли й зеленої вологи.

Я спиняюсь і вдихаю. Тут усе здається старішим за час, але водночас живим і спокійним. Ніби сам ліс дивиться на мене, вирішуючи, дозволити чи ні йти далі. Це дивне відчуття, і не страх, не спокій, а щось між ними.

Крони закривають більшу частину неба, але світло все одно просочується крізь листя. Сонячні плями лягають на землю м’якими острівцями, мов тихі галявини серед тіней. Ліс не темний, а навпаки, у ньому багато світла, яке ковзає між стовбурами і блимає на вологій траві.

Я йду повільно, рахуючи кроки, наче це могло б уберегти від небезпеки. Час від часу нахиляюсь, щоб роздивитись щось нове: дивну шишку з матовим відтінком, камінь, обплетений мохом, що світліє при дотику. Деякі рослини виглядають знайомо, інші, ніби малюнки з підручника про мезозой.

Над головою пролітає комаха, блискуча, велика, дзижчить важко, як крихітний мотор. Я стежу, поки вона зникає серед гілок.

На камені неподалік сидить пташка. Невелика, схожа на іволгу, з зеленкуватим пір’ям і довгим гнучким хвостом. Вона нахиляє голову, видає короткий дзвінкий звук і злітає. У грудях з’являється щось тепле, майже радість. Після Варгана це перше живе створіння, яке не викликає страху.

Я йду далі. Місцями під ногами хрумтить кора, іноді гілка, трава пружинить, тримає рівновагу. Тиша навколо важка, насторожена, але в ній є місце для цікавості. Хочеться дивитись, запам’ятовувати, розуміти.

На мить зупиняюсь і обертаюсь назад. Руїни ще видно, верхівка стіни, обриси башти між деревами. Виглядають тихо і спокійно, майже домашньо. І все ж я розумію, що це лише ілюзія. Тут усе може змінитись миттєво.

Попереду земля темнішає, повітря стає прохолоднішим. Між деревами чути рівний глухий шум. Потік.

Відстань здається невеликою, але кожен крок потребує обережності, ніби сам ґрунт не хоче відпускати.

Я стискаю порожній бутиль.

Вода десь поруч.

Шум води стає виразнішим. Спочатку ледь вловимий шелест, потім рівне гудіння, схоже на подих лісу. Я прискорюю крок і, минаючи кущі, помічаю блиск між корінням старих дерев. Струмок.

Він вузький, не більше двох метрів, мілкий, але швидкий. Вода чиста, прозора, обтікає каміння, блищить на сонці, немов жива. Стою кілька секунд, просто дивлюсь. Усередині розливається тепло. Не ейфорія, а спокійна полегкість. Так і думав, такі місця не будують навмання. Форпости завжди ставили біля води. Значить, тут є логіка, є шанс вижити.