Частина 7

Я довго не розумію, дихає він чи я. Повітря стоїть важке, нерухоме, наче застигло разом зі мною. У грудях щось пульсує глухо, з перебоями. Кожен вдих дається через силу, бо легені стискає, наче там тисне камінь. Слухаю себе: ніби хтось повільно качає повітря помпою, вдих, коротка пауза, видих. Так, я живий. Здається.

Тиша така, що навіть власне серцебиття здається гулом. Я ловлю цей ритм, намагаюсь утримати, бо він доводить, що тіло ще працює. Усе навколо виглядає нерухомим, навіть жар у вогнищі не потріскує, а просто світиться. Я наче застряг у миті після вибуху, коли звук ще не повернувся. Як було в минулому.

Пальці тримають камінь, стискають до болю. Я не можу їх розтиснути, хоча мозок уже шепоче, що загрози немає. М’язи тремтять, як після сильного холоду. Намагаюсь вдихнути глибше, виходить короткий, уривчастий ковток. У роті сухо, язик липне до піднебіння. Запах пилу, гару й ще чогось металевого, мабуть, крові. Вона завжди пахне іржею, коли гаряча.

Сиджу, притулившись до каменю спиною. Він шорсткий, холодний, ніби поглинає тепло тіла. Очі дивляться в одну точку, але я нічого не бачу: просто плями світла й темряви. Думки плавають, як уламки після бурі: короткі, безладні, без змісту. «Я живий. Треба дихати. Що це було?» І все повторюється по колу.

Я повільно повертаю голову. Слухаю, чи є ще щось, окрім мене. Нічого. Тиша давить у вуха, аж здається, що я глухий. Потім помічаю, як серце трохи сповільнюється. Дихання вирівнюється, тіло починає слухатись. Обережно пробую ворухнути ногою, відгукується тупим болем у стегні. Не перелом, просто спазм. Розтискаю пальці, і камінь випадає з долоні. Він залишається поруч, ніби сторож, що ще може врятувати життя.

Руки трусяться, коли витираю лице. На пальцях пил, піт і щось темніше. Дивлюсь, не кров, просто кіптява. Провожу долонею по грудях: ребра болять, але не зламані. Затискаю повіки, щоб не дивитися навколо, і на кілька секунд дозволяю собі просто бути. Живий. Цього поки достатньо.

Потім повільно відкриваю очі. Світ здається розмитим, наче крізь воду. Перші обриси: стіна, сходи, вогнище, завал, отвір у стелі. І там унизу, темна пляма. Я відразу знаю, що це воно. Те, що дихало в темряві, ричало, рвало землю, штовхалось у стіну. Те, що могло мене знищити.

Дихаю коротко, частіше. Хочу глянути і не хочу. Мозок тягне, тіло відмовляється. Сиджу, дивлюсь на темряву, як на пащу, з якої вже вирвався. Пам’ять відтворює звук удару, крик, той тиск у грудях, що валив на землю. Відчуваю його й зараз, фантомно, десь під лопаткою. Піт стікає по спині, хоча тут прохолодно.

Змушую себе рухатись. Кладу долоні на камінь, відштовхуюсь і встаю. Ноги підкошуються, але стою. Серце знову гупає, цього разу не від страху, а від зусилля. Відчуваю, як кожен м’яз згадує, що таке рівновага. Крок уперед, пил під ногами скрипить, десь щось зсувається. Завмираю. Тиша знову тисне. Зробив ще один крок, повільно, наче під водою, йду до краю площадки.

Світло від вогнища не чітко освітлює тушу. Я бачу тільки обриси: уламки каменю, щось темне між ними. Стаю навколішки, вдивляюсь. Очі звикають, і нарешті бачу тіло, нерухоме, масивне. Хвіст витягнутий, лапи розкидані. З боку стирчить мій спис, темний, мов тінь. Стою так хвилину, може, дві, чекаю, що він поворухнеться. Що знову почую те гарчання, те стискання повітря. Але ні. Тиша. Лише жар у вогнищі тихо лускає.

Я видихаю, але видих звучить занадто гучно. Злякано озираюсь, ніби сам себе злякав. Із цим звуком усередині щось розмикається, мозок повертається до думок. Поки повільно, уривками, але вже мислить. Думаю, що треба перевірити, чи справді воно мертве. Мозок каже: не йди. Підсвідомість каже: треба знати. Я зважую, скільки в мене сил, чи зможу втекти, якщо раптом ні. Пальці шукають опору, долоня торкається холодної стіни. Стою, думаю, що це смішно, боятись мертвого тіла. Але всередині все ще тремтить.

Роблю вдих, крок, потім ще один. Сходи ведуть униз, кожен виступ здається глибшим, ніж є. Тримаюсь за стіну, щоб не посковзнутись. Кожен рух звучить, ніби удар у барабан. У роті металевий присмак, у голові шум. Я не знаю, навіщо йду. Може, щоб переконатись. Може, щоб зрозуміти, що далі. Знаю лише одне: сидіти без руху гірше.

Під ногами сиплеться пил. Я зупиняюсь за кілька кроків від тіла. Повітря густе, пахне гаром і кров’ю. Вогонь позаду кидає м’яке світло, що ковзає по темній поверхні звіра. Іноді здається, що він ворухнеться, вдихне, розплющить очі. Я не відводжу погляду, не хочу, щоб це сталося зненацька.

Воно лежить трохи на боці, майже на спині, масивне, нерухоме. Лапи розкидані, одна з них напружена, ніби ще шукає опору. Голова відвернута, паща прочинена, зуби довгі й тупо-білі, між ними темні плями крові. Уздовж спини й потилиці виступають ряди пластин, темних і гладких. У світлі полум’я на них ледь видно тьмяне зеленкувате світіння, таке слабке, що здається, ніби хтось залишив під шкірою приховане жевріння.

Я стою мовчки, відчуваю, як у грудях калатає серце. Пальці знову лягають на древко списа. Він застряг у тілі глибоко. Я підходжу ближче, упираюсь ногою в тіло біля лапи, відхиляюсь, тягнучи на себе. Руки тремтять, дихання коротке. На мить здається, що істота здригнулась, і від цього стискає шию, наче хтось торкнувся ззаду. Я зупиняюсь, слухаю, чи є звук. Тиша. Лише власне серцебиття. Потім знову тягну. Дерево поскрипує, і спис виходить ривком. Я ледь утримую рівновагу. З рани тихо сповзає темна рідина, блищить у світлі.

Спис у руках додає крихту впевненості. Повітря тепліше біля тіла, пахне залізом. Стою й ловлю себе на тому, що не можу відірвати очей. У голові шумить, думок багато, але всі сплутані. Вони не стають яснішими, просто накочуються хвилями. Десь у них страх, десь подив, десь німі запитання.

Хутро коротке, густе, злипається від крові, але навіть зараз тримає блиск, ніби саме по собі захищене. На дотик воно дивне, не м’яке, а пружне, злегка жорстке, мов тонкі щетинки, що відбивають тепло. Під ним шкіра темна, майже чорна, блискуча, щільна, як гума.