Частина 7

Я довго не можу зрозуміти, хто з нас дихає: він чи я. Повітря в підвалі застигло разом зі мною, важке, просякнуте пилом, гаром і гарячою кров’ю. У грудях щось збивається з ритму. Вдих, коротка пауза, видих. Наче хтось усередині повільно качає помпою, перевіряючи, чи вона ще працює.

Працює. Я живий.

Пальці досі стискають камінь так сильно, що гострий край врізається в долоню. М’язи трусяться, у роті сухо, язик прилипає до піднебіння. Я знаю, як тіло реагує на смертельну загрозу. Знаю назви, послідовність реакцій, можу пояснити їх іншій людині. Власній нервовій системі мої дипломи зараз нецікаві.

Притискаюся потилицею до стіни й кілька секунд слухаю серце. Ритм ще скажений, проте вже не рветься. Обережно ворушу пальцями ніг, згинаю коліна. Стегно відгукується тупим спазмом, ребра болять, але дихати можу. На обличчі пил, піт і кіптява. Крові, здається, немає.

У вухах досі дзвенить від рику, та крізь цей дзвін поступово повертаються дрібні звуки: потріскування жару, шурхіт пилу під черевиком, мій власний хрипкий видих. Після вибуху буває така сама провалена мить, коли світ уже рухається, а ти ще не встиг до нього повернутися. Камінь нарешті випадає з долоні. Я залишаю його поруч.

Очі спершу вихоплюють лише згасаюче вогнище, сходи, завал і пролом у стелі. Потім унизу проступає темна маса. Те, що хекало за камінням, рило землю й ричало так, що повітря било в груди. Те, що мало мене вбити.

Дивитися не хочеться. Не дивитися ще гірше.

Пам’ять підсовує удар об стіну, тиск усередині грудної клітки, рукоять, що мало не вислизнула з долонь. Під лопаткою відгукується фантомний поштовх. Тіло поводиться так, ніби напад лише завмер і може продовжитися від будь-якого руху.

Відштовхуюсь від стіни й підводжуся. Ноги на мить підламуються, та рівновага повертається. Роблю крок, другий. Пил шурхотить під підошвою, десь зсувається дрібний уламок, і я завмираю швидше, ніж встигаю подумати. Нічого не відбувається.

З краю майданчика тушу видно нечітко. Масивне тіло лежить між камінням на боці, хвіст витягнутий, лапи розкидані. З грудей стирчить мій спис. Я чекаю, що звір поворухнеться або знову вдарить тим неприродним риком, але жар у вогнищі лише тихо лускає.

Треба перевірити. Мозок пропонує не підходити, проте саме невідомість уже одного разу мало не коштувала мені життя. Тримаючись за стіну, спускаюся й за кілька кроків від тіла зупиняюсь. Довго стежу за його боком. Він не здіймається, паща нерухома, жодного хрипу чи подригу лапи. Наляканий мозок узагалі погано розуміє слово «досить».

Підходжу ближче й кладу долоню на древко. Спис застряг глибоко. Упираюся ногою біля передньої лапи й тягну. Туша здригається разом зі зброєю, і шию стискає холодом. Я завмираю, прислухаюсь, тоді тягну знову. Дерево поскрипує, вістря виходить ривком, а з рани повільно сповзає темна густа кров.

Спис у руках повертає світові правильну відстань. Тепер між мною і пащею є майже два метри дерева, і це переконує краще за будь-яку саморегуляцію.

Звір лежить трохи на спині. Голова відвернута, паща прочинена. Між довгими білими іклами темніє кров, дрібніші зуби сидять кількома рядами. Великі бурштинові очі з вертикальними зіницями ловлять вогонь і навіть мертвими здаються уважними.

Тіло завдовжки близько двох метрів, гнучке й важке. Від нього ще йде тепло. Коротке грубе хутро злиплося на боці, але на неушкоджених місцях пружинить під пальцями. Під ним темна щільна шкіра, гладка, схожа на грубу гуму. Уздовж плечей, спини й хвоста тягнеться ряд рогових пластин. Біля потилиці вони сходяться щільніше, прикриваючи шию, а в їхній глибині ще жевріє тьмяне зеленкувате світло.

Обережно торкаюся ножем різних ділянок. Біля грудей лезо входить легше, під пластинами ковзає по твердій основі. На голові менші щитки сходяться над очима, захищаючи лоб. Передні лапи широкі й масивні, з великими загнутими кігтями. Навіть під хутром видно тугі вузли м’язів. Хвіст товстий, гнучкий, із твердим потовщенням на кінці. Таким ударом мене могло просто змести з ніг.

Проводжу лезом біля шиї, під передньою лапою, уздовж боку. Запам’ятовую, де захист слабший, машинально, без жодного мисливського азарту. Якщо ще одна така істота зустрінеться нагорі, часу на анатомічні дослідження вже не дадуть.

Знайомі риси в ньому ніби були. Віддалено він скидався на варана, який мутував у теплокровного хижака. Кожна частина його тіла допомагала наздогнати, втримати або добити.

Дивлячись на нього, я тверезію остаточно. Це не перемога. Мені пощастило, що він ліз крізь вузький прохід, не міг одразу зібрати тіло для ривка й підставив груди. На відкритому місці шансів у мене майже не було б.

Проте спис зробив я. Місце вибрав я. Каміння підсунув теж я. Випадковість залишила мені вузьку щілину, але скористатися нею довелося самому. Усередині ворушиться дивна суміш полегшення, недовіри й майже сором’язливої гордості. Я не вірю, що зміг. Та звір лежить переді мною, а я стою.

На Землі така істота існувати не може. Я не бачив нічого подібного ні в підручниках, ні в документальних фільмах, ні в найсміливіших історіях. Навіть якби хтось створив цю тварину, старий підвал і зеленкувате світіння під пластинами все одно вимагали б пояснення.

Від цієї думки стає холодніше. Звір уже не просто небезпека, яку вдалося пережити. Він доказ. Великий, закривавлений і дуже незручний для всіх розумних версій.

Підіймаю очі. Пориста кладка потемніла від часу, у швах проросло коріння. Колись це могла бути башта або частина значно більшої споруди. До отвору тягнеться свіже повітря, кисню вистачає, але залишатися тут лише тому, що під землею вже знайомо, було б дурістю.

Треба побачити, де я. Чи є нагорі люди, вода, житло. І що ще тут водиться.

Погляд знову повертається до хижака.

Варґан.

Слово виринає саме.  Дуже підходить цьому звіру. Повторюю його подумки. варґан. Ім’я нічого не пояснює, зате трохи впорядковує хаос і зменшує страх. Так простіше.