Частина 6

Прокинувся від холоду. Повітря в підвальному приміщенні стало важчим і сирим. Вогонь повністю згас, лишився лише попіл, а від жару не залишилось навіть тьмяного відблиску. Камені під ним здавались холодними, і ця прохолода тягнулась крізь тіло.

У роті пересохло, шлунок болісно стискався. Голод не просто нагадував про себе, він наче витісняв усі інші думки. Олексій дістав запальничку, клацнув, і полум’я коротко спалахнуло, освітивши простір. У тьмяному світлі він побачив рюкзак, бутиль із водою й пакунок із залишками їжі.

Зробив кілька великих ковтків. Вода, прохолодна після ночі, оживила тіло зсередини. Першим ділом доїв залишки хліба й кілька овочів, що лишились з учорашнього вечора. Їв швидко, але свідомо, наче боявся втратити момент. Лише коли найгостріше відчуття голоду притихло, взявся розпалювати нове багаття.

Вогонь не хотів братися, довелось використати рештки розпалки і кілька останніх дров із останніх. Повітря густо наситилось пилом, змішаним із запахом диму. Коли полум’я нарешті ожило, він обережно поклав решту м’яса на решітку. Смажене шкварчало, а аромат знову наповнив простір: теплий, домашній, майже заспокійливий.

Він їв повільніше, з насолодою, ніби тіло нарешті отримало своє. Сила поверталась, і разом із нею ясність думок.

Після їжі думки про копання повернулися разом із глухою, обов’язковою тишею: треба розширити отвір, треба подивитися, чи є шлях угору. Він уявляв, що покличе на допомогу. Якщо хтось поряд, голосу має вистачити. Якщо ні, доведеться викопуватись самому. Мимоволі усміхнувся своїй внутрішній іронії: «Я і моя лопата проти замкнутого простору».

Олексій узяв лопатку, підійшов до завалу під аркою й почав розгрібати землю. Свіже повітря ледь тягнуло в обличчя, а крізь щілину вже пробивалося світло, а значить, зовні день чи ранок. Копати стало легше, земля вже не така щільна. Камінці сипались, пил застилав очі, але він відчував, як отвір поступово збільшується.

Зупинився, витер піт із лоба. Тепер у дірку вже можна було просунути лопатку до кінця. Звідти тягнуло прохолодою і вологим повітрям, ніби з іншого простору. Серце закалатало швидше.

– Гей! – крикнув він. – Є тут хтось? Чуєте мене?

Луна відгукнулася двічі, потім стихла. Жодної відповіді. Він зробив глибокий вдих і крикнув ще раз, гучніше:

– Допоможіть! Хто-небудь!

І в ту ж мить щось різко змінилося в повітрі.

Ні звуку, ні руху, тільки відчуття. Те саме відчуття, коли в спину дивляться. Але тут щось сильніше, глибше, конкретне. Він чітко відчув напрямок: зліва, трохи вище, з того боку, де завал переходив у темний кут. Холод пробіг по шкірі, немов хтось торкнувся пальцем до потилиці.

Лекс різко відсахнувся від отвору. Серце гупало, у вухах шуміло. Інстинктивно схопив найближчий камінь і затис його в руках, а потім різко засунув у дірку, звідки кричав. Камінь глухо встав, закривши отвір. І добавив ще каміння закриваючи викопаний отвір

Відбіг до вогнища, схопив ніж. Лезо холодне, долоні вологі. Стояв, прислухаючись. Жодного звуку. Тільки власне дихання і тихе потріскування жару.

– Мені… здалося? – прошепотів, але голос зірвався.

Відчуття було надто реальним. Не просто страх, а впевненість: там хтось є. Хижий. Голодний. І дивиться прямо на нього.

Він зробив крок назад, не зводячи очей із темного кута. Розум намагався знайти пояснення. Може, гра уяви, втома, кисневий голод? Але тіло знало інше. За роки практики Олексій навчився довіряти своїм реакціям, його тіло рідко бреше.

Серце билося так, що навіть груди тремтіли. Рука стискала ніж до болю, а в голові лунала єдина думка: «Це не просто страх. Це сигнал».

Він стояв біля вогню з ножем у руці, дихання ще важке, долоні пітніли. Серце поступово намагалося вгамуватися, страх вимагав дій: бий або біжи, але тікати нема куди. Погляд зачепився за дві жердини, з одного кінця трохи заточені.

– Мені потрібна зброя, – прошепотів Олексій.

Він ще не знав, від кого саме, але страх наполегливо вимагав мати щось у руках. Ніж добре мати, але треба щось суттєвіше.

У поспіху він схопив одну жердину, ніж і мотузку. Рухи були різкі, нервові, без плану. Притиснув ніж збоку до дерева і кілька разів обмотав мотузкою. Вийшло якось безглуздо: клинок стояв боком, мотузка послаблена, сам спис хилився.

Він зробив пробний рух убік дровиняки, і лезо, торкнувшись дерева, трохи змістилось. Олексій застиг, подивився на своє «творіння» і тихо видихнув:

– Лажа… повна лажа.

Звук власного голосу повернув до тями. Він сів навпочіпки, обережно поклав жердину на коліно, дивився на неї, як майстер на недороблений інструмент. «Якщо вже захищатись, то з головою». Пальці все ще тремтіли, але в голові з’явилась ясність. Погляд бігав по речах навколо: вогонь, рюкзак, камінь, лопатка. І коли очі спинилися на лопатці, думка спалахнула: розщепити край і вставити ніж усередину.

Він підсунув лопатку до торця жердини, натиснув. Дерево тріснуло, запахло смолою. Розщеп утворився рівний і твердий. Ніж увійшов у нього майже ідеально, обух щільно ліг між волокнами. Тепер він не прив’язував, а фіксував: мотузку намотав туго, хрест-навхрест, кілька витків зверху і знизу. Пальці боліли, але він тягнув, доки вузли не вп’ялися в деревину. Кінчик мотузки припалив у полум’ї, щоб не розмоталася.

Спис став важчим, але збалансованим. Він зробив короткий помах, вістря навіть не здригнулося. Нарешті щось, що трималося міцно.

Він видихнув. Страх ніби відсувався на задній план, поступившись місцем концентрації. «Так краще», подумав він і переключився на чекання гостей.

Олексій став на майданчику, на верхівці сходів, ближче до стіни, щоб отвір залишався в полі зору, але не навпроти. У повітрі стояв запах пилу й гару, вогонь потріскував, кидаючи м’які тіні на камінь.