Частина 5

І як тільки оформлюється ця проста, навіть примітивна думка, вижити до ранку, щось усередині клацає. Наче думки нарешті перестають скакати. Наче серед утоми, пилу й тиші в голові стає трохи ясніше. З’являється хоч якась опора. Не велика, але достатня, щоб рухатись далі. Так, вижити. Набратися сил. Поїсти. Потім дослідити дірку. Хоч там, скоріше за все, глухий кут. Але дія, це вже напрям.

Видихаю. Повітря вперше за довгий час проходить крізь груди рівно. Вогонь тихо потріскує, і з цим звуком приходить щось схоже на спокій. Каміння, яке раніше тиснуло, тепер здається просто камінням. Світ не змінився, змінилося відчуття. Коли є мета, навіть найменша, у ній ховається життя.

Розстилаю брезент ближче до вогню, кидаю на нього куртку. Знімаю панаму, тру обличчя, на щоках шар пилу змішується з потом. Руки тремтять від утоми, але в цьому тремтінні вже немає страху, лише виснаження. Ставлю решітку на два камені, розкладаю м’ясо. Коли жир зашипів, повітря наповнюється запахом, від якого зводить щелепи. Дим і м’ясний сік змішуються у солоний, терпкий аромат, що щільно лягає в повітрі, аж слина підкочується до язика. Шлунок бурчить у відповідь, коротко, живо, майже радісно. Полум’я лиже шматки, на поверхні повільно з’являється золотава скоринка. Стежу, як м’ясо темніє, як виступає сік, як повітря колише запах, жирний, димний, теплий. Цей запах схожий на спогад про життя, що лишилось десь нагорі, але зараз він стає єдиним доказом, що світ іще існує.

Кажуть, треба шукати сенс життя. А може, він просто пахне м’ясом і димом.

Посміхаюся.

Підсуваю ближче поліно, полум’я розростається, дим тягнеться до стелі. На мить усе стає майже домашнім. Беру виделку, перевертаю шматки. Коли зубці впиваються в м’ясо, виступає прозорий сік, і жир шипить, капаючи на жар. Аромат стає густішим, важким, солодкуватим. Чекаю, поки м’ясо зарум’яниться, обережно знімаю його на шмат брезенту. Беру перший шматок, обпалюю пальці, але не відпускаю. Відкушую повільно, смакуючи. Сік тече по підборіддю, і я відчуваю, як мозок наче відтаює. Кожен шматок нагадує тілу, що воно ще живе.

Відкручую термос. Пар б’є в обличчя, запах кориці й вина накриває, як тепла ковдра. Роблю ковток терпкого та гарячого глінтвейну, з присмаком минулого життя. Тіло відгукується хвилею тепла, і ніби щось усередині знову вмикається.

– О, отак краще.

Ще ковток, і відчуваю, як повертаються сили, прості, тілесні, справжні.

Тепло розливається по животу, по руках, у пальці. Очі самі хочуть заплющитися, тіло проситься на відпочинок. Майже піддаюся, але змушую себе піднятися. Важко долаю спротив тіла і втому.

Як же хочеться лягти… З сумом дивлюсь на брезент. Спати встигну. Поки горить вогонь, треба діяти. Підкидаю ще поліно, чекаю, поки воно загориться, і беру одне з нижніх, палюче, але зручне, як факел. Світло сіпається на стінах, а вогонь горить рівно.

– Потім доїм, – бурмочу, беручи факел у праву руку.

Свій голос у цій тиші додає відчуття реальності. Витираю руки об штани, відчуваючи тепло й запах диму на шкірі. Переводжу погляд у бік другої кімнати, де в завалі лишається та сама дірка.

– Пора перевірити.

Глибше вдихаю, збираюся і йду туди, тримаючи імпровізований факел перед собою.

Йду обережно, наче боюся злякати саму можливість знайти вихід. Полум’я тремтить від руху повітря і кидає плями світла на стіни. Тут холодніше, ніж біля вогню, пахне трохи вогкістю, старим пилом і камінням, що давно не бачило сонця. Кожен крок відлунює глухо, ніби я рухаюся усередині великої порожнини.

Під ногами хрустять уламки глини, шматки штукатурки й дрібне каміння. Кам’яна підлога холодна навіть крізь підошви. Піднімаю поліно вище, вогонь вихоплює з темряви частину завалу. Саме там я раніше бачив щілину. Тепер помічаю її чіткіше, завширшки з лікоть, може, трохи більше. Каміння лежить нерівно, між плитами темна порожнина. На мить здається, що це початок ходу або старий прохід.

Нахиляюсь, придивляюся уважніше, підношу поліно ближче. У глибині блиснуло щось, немов шматок металу. Може, уламок обладнання чи старі двері. Серце на мить прискорюється. Якщо це справді прохід, може, є шанс вибратися.

Кладу поліно поруч і берусь за каміння. Воно слизьке від пилу, холодне й важке. Починаю з менших шматків, кожен рух дається все складніше. Пил осідає на волосся і обличчя, у роті гіркий присмак, очі пече, доводиться протирати лице рукавом. Каміння дряпає пальці, гострі краї ріжуть шкіру. Дихаю часто, чую, як у вухах гуде пульс, але працюю, натхнений можливістю знайти вихід.

Минає кілька хвилин, може, більше. Я не рахую. Нарешті дірка трохи ширша. Звідти тягне прохолодою. Слабко, але досить, щоб зрозуміти: не дарма копаю. Беру поліно і обережно підсовую його ближче.

Попереду видно невелике приміщення, вузьке й напівзруйноване, схоже на стару комору. Стеля обвалилась, каміння лежить купами, усюди пил. Я вдивляюсь глибше, але нічого, крім уламків і темряви. Підношу поліно ще ближче, світло вихоплює стару кладку й шви між каменями. Виходу далі немає. Суцільна кам’яна стіна. Тупик.

– Та ви знущаєтесь.

Голос виходить глухо, трохи хрипло. Долоні в пилу, спина в поту, пальці вже майже не слухаються. Стільки зусиль, і все марно. Повітря важке, здається, що кожен вдих давиться в грудях.

Я вже хочу розвернутися, коли помічаю, що світло від поліна ковзає по підлозі, і в самому кутку щось блимає. Маленький, майже випадковий відблиск. Нахиляюсь, придивляюся уважніше. Серед пилу щось справді блищить. Торкаюсь пальцями, відгортаю шар сміття і відчуваю під рукою щось тверде й прохолодне. Дістаю.

На долоні лежить монета. Справжня. Важка, тьмяна, подряпана, але крізь пил пробивається теплий жовтий блиск. На мить я просто дивлюсь на неї, не дихаючи. Повітря застигло, навіть полум’я здається повільнішим. Я таких не бачив.