Частина 4. Пробудження

Свідомість повертається повільно, наче після наркозу. Світ здається м’яким і нечітким. Темрява тепер не така глуха. Мені здається, що я заснув. Або… що мені щось наснилося. Дивний біль, спалахи, світло, усе розтануло, як сон після гарячки.

Тіло ниє, але вже не болить так гостро. Просто важке, затерпле. Руки терпнуть, нога дерев’яна. Розгинаю пальці, тягне, але слухається.

Вдих.

Повільний видих.

Десь далеко в темряві впала крапля.

Кап.

І знову тиша.

Я лежу й слухаю її, не розуміючи, чи минула хвилина, чи кілька годин. Темрява стає спокійнішою, більш нормальною. Чи, може, очі вже трохи звикли.

Пробую поворухнутись, вдається легше. Тіло слухається, хоч і важко. Перекочуюсь на бік, долонею торкаюсь холодного каменю. Сухий, твердий, шорсткий. Пахне пилом, старим каменем, ніби місце давно забули. Пальці натрапляють на щось знайоме, тканину. Провожу рукою далі: блискавка, ремінь. Рюкзак. Поруч дерев’яна жердина, далі ще кілька. Нагадують ті, що я ставив під навіс.

Речі мої. Значить, недалеко від місця.

– Або… мене перенесли разом із ними? – Голос звучить глухо і хрипло, наче горло забите пилом, а повітря надто густе.

– Ей… є тут хтось?

Тиша. Вона глуха і глибока, як вода. Відлуння коротко повертається зі стін і зникає, ніби сам простір не хоче відповідати.

Рука машинально тягнеться до кишені. Порожньо. Лише потім наздоганяє думка, що телефон залишив у машині. Хотів відпочити від дзвінків і людей. Відключитись від світу.

Відпочив.

Сідаю, притримуючись рукою. Голова гуде, але не крутиться. Темрява навколо густа, наче туман, і простір відчувається лише на дотик. Долоня ковзає по землі: камінь, нерівний, але сухий. У кількох місцях є тріщини, схожі на старі шви кладки. Це не печера. А щось зроблене людьми. Гроза. Блискавка. Арка. Падіння… і все. У голові повільно складається ланцюг, але не вистачає кількох ланок.

Згинаюсь, намацую рюкзак, підтягаю ближче. Тканина запилена, проте ціла. Всередині все знайоме: аптечка, пакети, два ножі, запальничка. Метал холодний, приємний на дотик.

Клацаю.

Іскра.

Другий раз.

Третій раз, і з’являється полум’я.

Світло не яскраве, але його вистачає, щоб зрозуміти, де я. Стіни з великих каменів, складених вручну. Не печера, не погріб, а щось масивніше. Повітря сухе, важке, з присмаком пилу й старої кладки.

– Це як так? Де я? – знову вирвався хрип.

Піднімаюсь, обережно оглядаюся. У дальній частині видно сходи, що ведуть угору. Біля самого верху завал: земля, уламки каменю, кілька обвалених плит. Місцями в приміщенні видно, як коріння спускається зі стелі, а в одній тріщині, трохи праворуч, рухається павутиння.

Я підставляю обличчя.

Звідти йде повітря. Не сильне, але стійке. Торкається шкіри й тягнеться звідкись згори.

Значить, десь там є простір. І він не герметично закритий.

Це добре.

Обмацую завал пальцями. Ґрунт щільний, сухий, спресований, ніби лежить тут десятки років. Не виглядає свіжим. Не схоже, щоб я просто провалився під землю під час грози. Тут усе старе, час залишив свої відбитки.

Я відступаю на кілька кроків і вдивляюся у простір при тьмяному світлі запальнички. Приміщення невелике, метрів шість завширшки, така собі кам’яна коробка з не надто високою стелею. Камені частково обсипані, але ще тримаються. Біля однієї зі стін лежить охапка дров, трохи далі пляшка з водою, пакет із їжею. Мої речі. Усе те, що кілька годин тому було біля навісу.

Це вибиває з рівноваги. Наче частину того місця просто вирвало й перенесло сюди. Якби мене засипало, усе мало б залишитись нагорі. Але ці предмети тут, поруч. Наче світ сам пересклав шматки реальності.

Я нахиляюсь, торкаюсь пляшки. Прохолодна. Вода всередині коливається, коли рухаю її. Вогонь кидає відблиски на стіни, і камінь здається старим, порепаним, місцями наче оплавленим.

Дістаю з рюкзака міні-лопатку, підіймаюсь сходами і пробую копнути землю в районі можливого виходу. Метал ударяє глухо, потім ковзає по щільному шарові.

Ні, так я нічого не зроблю. Хіба трохи розпушу верхній шар. Але далі дуже твердо. Тут копання надовго.

Зітхаю. Сідаю біля сходів, дивлюсь угору. Потік повітря торкається обличчя, і це додає спокою.

Не задихнусь. Уже добре.

Повертаюсь до центру кімнати, збираю тріски від дров і найменші полінця. Треба розвести невелике багаття, бо так я швидко залишусь без запальнички. Допомагає розпалка. Полум’я займається не одразу, спершу димить, потім нарешті хапає суху тріску й освітлює приміщення. Тіні рухаються по стінах. Стає комфортніше.

Дим піднімається до стелі, трохи збирається під каменем і сірою смугою тягнеться до тієї самої тріщини біля коріння.

Добре.

Вчадіти шансів менше.

На протилежному боці бачу ще один прохід, вузький, ніби дверний отвір, що веде в інше приміщення. Поки не йду туди. Хочу зрозуміти, що тут відбувається, та вгамувати потік думок.

Повітря не затхле. Дихати можна. Це дивно, враховуючи, скільки часу могло минути відтоді, як сюди востаннє заходили люди. Якщо заходили взагалі.

Я дивлюся у полум’я, намагаючись систематизувати думки. Психолог у мені шукає логіку, але її немає. Може, я втратив свідомість, і це галюцинація. Може, мене викинуло з грози в якусь стару споруду. А може…

Я не хочу поки завершувати цю думку.

Вогонь потріскує. Світло тремтить. Мозок працює ясніше, але в глибині грудей повільно росте відчуття, що все не так просто.

Щось тут не так.

Присідаю біля вогню, підтягую бутель з водою, роблю кілька ковтків і відчуваю, як напруження трохи зменшується, а горло прочищається. Поки що я живий, і це вже багато, враховуючи все, що сталося.

Вогонь трохи пригасає, і я інстинктивно дивлюсь на нього.