Частина 4. Пробудження

Свідомість повертається повільно, наче після наркозу. Світ здається м’яким і нечітким. Темрява тепер не така глуха. Мені здається, що я заснув. Або… що мені щось наснилося. Дивний біль, спалахи, світло, усе розтануло, як сон після гарячки.

Тіло ниє, але вже не болить. Просто важке, затерпле. Руки терпнуть, нога дерев’яна. Розгинаю пальці, тягне, але слухається. Вдих. Повільний. Видих. Дихаю рівно. Десь далеко чути краплі. Рідко, ледь помітно. Кап… і тиша. Ще одна. І знову довга пауза. Темрява стає спокійнішою, більш нормальною. Чи, може, очі вже трохи звикли.

Пробую поворухнутись, вдається легше. Тіло слухається, хоч і важко. Перекочуюсь на бік, долонею торкаюсь холодного каменю. Сухий, твердий, шорсткий. Пахне пилом, старим каменем, ніби місце давно забули. Пальці натрапляють на щось знайоме, тканину. Провожу рукою далі: блискавка, ремінь. Рюкзак. Поруч дерев’яна жердина, далі ще кілька. Нагадують ті, що я ставив під навіс.

Речі мої. Значить, недалеко від місця.

– Або… мене перенесли разом із ними?– Голос звучить глухо і хрипло, наче горло забите пилом, а повітря надто густе.

– Ей… є тут хтось?

Тиша. Вона глуха і глибока, як вода. Відлуння коротко повертається зі стін і зникає, ніби сам простір не хоче відповідати.

Рука машинально тягнеться до кишені. Порожньо. Лише потім наздоганяє думка, що телефон залишив у машині. Хотів відпочити від дзвінків і людей. Відключитись від світу.

Сідаю, притримуючись рукою. Голова гуде, але не крутиться. Темрява навколо густа, наче туман, і простір відчувається лише на дотик. Долоня ковзає по землі: камінь, нерівний, але сухий. У кількох місцях є тріщини, схожі на старі шви кладки. Це не печера. Це колись було зроблено людьми. Гроза. Блискавка. Арка. Падіння… і все. У голові повільно складається ланцюг, але не вистачає кількох ланок.

Згинаюсь, намацую рюкзак, підтягаю ближче. Тканина запилена, проте ціла. Всередині все знайоме: аптечка, пакети, два ножі, запальничка. Метал холодний, приємний на дотик. Клацаю. Іскра. Другий раз. Третій раз, і з’являється полум’я. Світло не яскраве, але вистачає, щоб зрозуміти, де я. Стіни з великих каменів, складених вручну. Не печера, не погріб, а щось масивніше. Повітря сухе, важке, ніби застигле в часі.

– Це як так? Де я? – знову вирвався хрип.

Піднімаюсь, обережно оглядаюся. У дальній частині видно сходи, що ведуть угору. Біля самого верху завал: земля, уламки каменю, кілька обвалених плит. Місцями  в приміщені видно, як коріння спускається зі стелі, а в одній тріщині, трохи праворуч, відчутно слабкий потік повітря. Він торкається шкіри, ледь-ледь рухає волосся на руці. Значить, десь угорі є простір. І він не герметично закритий. Це добре.

Обмацую завал пальцями. Ґрунт щільний, сухий, спресований, ніби лежить тут десятки років. Не виглядає свіжим. Не схоже, щоб я просто провалився під землю під час грози. Тут усе старе, час залишив свої відбитки.

Я відступаю на кілька кроків і вдивляюся у простір при тьмяному світлі запальнички. Приміщення невелике, не більше 36 квадратних метрів. Камені частково обсипані, але ще тримаються. Біля однієї зі стін лежить охапка дров, трохи далі пляшка з водою, пакет із їжею. Мої речі. Усе те, що кілька годин тому було біля навісу.

Це вибиває з рівноваги. Наче частину того місця просто вирвало й перенесло сюди. Якби мене засипало, усе мало б залишитись нагорі. Але ці предмети тут, поруч. Наче світ сам пересклав шматки реальності. Я нахиляюсь, торкаюсь пляшки, прохолодна. Вода всередині коливається, коли рухаю її. Вогонь кидає відблиски на стіни, і камінь здається старим, порепаним, місцями наче оплавленим.

Підходжу ближче до сходів. Вони ведуть догори, до місця, де колись були двері. Тепер там завал: земля, уламки каменю, коріння, що звисає згори. Місцями навіть видно тонкі павутинки, які колишуться від слабкого потоку повітря. Потік іде зверху. Ледь відчутний, але стабільний. Значить, десь над цим завалом усе ще є простір.

Дістаю з рюкзака міні-лопатку, підіймаюсь сходами і пробую копнути землю в районі можливого виходу. Метал ударяє глухо, потім ковзає по щільному шарові. Ні, так я нічого не зроблю. Хіба трохи розпушу верхній шар. Але далі дуже твердо. Тут копання надовго.

Зітхаю. Сідаю біля сходів, дивлюсь угору. Потік повітря ледь відчутно торкається обличчя, і це додає спокою. Не задихнусь. Уже добре.

Повертаюсь до центру кімнати, вирішую зібрати тріски від дров і найменші полінця та пробую розвести невелике багаття, бо залишусь без запальнички. Допомагає розпалка. Полум’я освітлює все приміщення, і тіні знову рухаються по стінах. Стає комфортніше. На протилежному боці бачу ще один прохід, вузький, ніби дверний отвір, що веде в інше приміщення. Поки не йду туди. Хочу зрозуміти, що тут відбувається, та вгамувати потік думок.

Повітря сухе, але не затхле. Дихати можна. Це дивно, враховуючи, скільки часу могло минути відтоді, як сюди востаннє заходили люди. Якщо заходили взагалі.

Я дивлюся у полум’я, намагаючись систематизувати думки. Психолог у мені шукає логіку, але її немає. Може, я втратив свідомість, і це галюцинація. Може, мене викинуло з грози в якусь стару споруду. А може… Я не хочу поки завершувати цю думку.

Вогонь потріскує. Світло тремтить. Мозок працює ясніше, але в глибині грудей повільно росте відчуття, що все не так просто. Щось тут не так.

Присідаю біля вогню, підтягую бутель з водою, роблю кілька ковтків і відчуваю, як напруження трохи зменшується, а горло прочищається. Поки що я живий, і це вже багато, враховуючи все, що сталося.

Вогонь трохи пригасає, і я інстинктивно дивлюсь на нього.
«Дров не так багато. Треба економити, не палити все відразу. Треба сфокусуватись. Дочекатись, поки розум остаточно прочиститься. Потім обстежити приміщення. Все послідовно, без паніки».
– …лять, як тут без паніки?