Частина 3

Темрява густа, важка, липка, як тепла смола. Жодного звуку, навіть власного дихання не чути, а тиша давить на вуха, ніби зсередини.

Десь у глибині мене ворушиться біль: глухий, повільний, в’язкий. Не гострий, радше як слабкий струм, що проходить крізь усе тіло. Плече, шия, потилиця, і холод просочується в шкіру повільно, як вода крізь тканину. Камінь під спиною вологий і слизький.

Пахне землею, пилом, іржею. У роті металевий присмак, наче гризу дріт.

– Дихай…

Короткий вдих, хрип, видих, судома. Повітря проходить, але боляче. Палець ворухнувся, один, затримався й знову завмер. Ще раз, цього разу два. Долоня сіпнулася повільно, наче тоне у глині, рука здригнулася, і тіло відповіло тремтінням.

– Живий?..

Серце відгукується слабким поштовхом, ще одним. Так… живий.

Пробую поворухнути ногою, і біль проходить хвилею від стегна до скронь, різко, гостро. Зуби стискаються, але звук не виходить.

– Спокійно… повільно…

Ще раз: рух плечем, потім спиною. Хребет хрустить, і тіло повертається до мене, як старий двигун після зими.

Пробую відкрити очі. Темрява та сама, тільки тепліша, і здається, вона дихає разом зі мною.

Краплі десь поруч. Кап… кап… кап… Звук ритмічний, стабільний, єдиний орієнтир у порожнечі.

Пробую піднятись. Руки ковзають по вологому каменю, тіло важке, чуже. Біль знову накриває хвилею, коротко, але глибоко. Очі трохи звикають, і темрява раптом має форму.

Кам’яна стеля, нерівна, з тріщинами. Пахне затхлістю, вологою, старістю.

– Де я?..

Гроза. Блискавка. Арка. Падіння… і все.

Пробую сісти, не виходить. М’язи не слухаються, плече сіпається, груди стискає. Холод заходить усередину. Пальці шукають опору, і я знаходжу край каменю: гострий, шершавий. Здається, сходинка. Тягнусь вище, але світ хитається.

– Тримайся… ще трохи…

Ритм серця збивається, біль наростає, у голові дзвін. Очі відкриті, але все пливе, як у воді.

Ні… ще… не…

Темрява повертається різко. Все гасне. Тиша. Повна. Тільки звук крапель ще кілька разів торкається свідомості і тане.

Нічого.