Частина 2. Перехід

Удар блискавки розпанахав тишу, камінь арки спалахнув білим, і між стовпами натягнулася плівка, тонка, жива, наче вода, що тремтить від звуку. Повітря різко запахло озоном. Волосся на руках стало дибки.

– Що за…

Він інстинктивно відсахнувся, п’ята з’їхала по вологій траві, ремінь рюкзака зачепився за кут каменю, тент рвонувся й, зірвавшись, накрив плечі. Тіло повело вперед, просто в сяйво.

– …лять!

Холодний дотик плівки, і світ зник.

Спершу зник звук, урвався, як перерізана струна. Потім колір, усе стало білим, надто білим. Потім тіло.

Болить кожна клітина. Не гостро, а глибоко, наче шкіру зняли зсередини. Відчуття, що тягнуть у різні боки. Хребет ніби згинають у невидимому пресі, кістки хрускочуть без звуку, м’язи дрижать, як натягнуті дроти. Тепло й холод одночасно, то з голови до п’ят, то навпаки, хвилями. При цьому жодної змоги поворушитися. Паніка.

Наче мене розщеплює. Дві руки ніби чотири, грудна клітка то розширюється, то стискається. Здається, що я, як трансформер, перескладаюся. Суглоби пливуть, як у глині. У вухах сухе потріскування, ніби хтось перепаює нерви. Смак металу на язику. Озон. Камінь. Світло під повіками.

Час зламався. Секунди розповзлися, стали довгими, як коріння. «Коли ж це скінчиться? Дихай! Дихай, лять! »

Ритм губиться. Є відчуття, що треба триматися…

Біль накочується шарами: нижча хвиля, вища хвиля, ще одна. Здається, хтось виймає з мене старі деталі й вкручує нові, не ривками, а суцільним полум’ям. Тіло корчить, але він не чує власного крику.

Світло густішає, і раптом рветься. Темрява падає зверху, як важка ковдра.

Останнє, що встигаю вловити, це різкий запах мокрого каменю, присмак іржі, короткий поштовх у груди. Пальці стискають порожнечу.

Нічого.