Частина 37

Лекс

Крисолюди вже зникли в лісі. Лише один із хвостатих, поранений у ногу, ще намагався дістатися рятівних хащів. Він біг незграбно, припадаючи на бік, кілька разів мало не падав, але вперто тягнувся до дерев. Йому залишалося якихось десять кроків, коли один із варків наздогнав його й ударом сокири повалив на землю. Другий воїн уже перестрибував через повалений стовбур, збираючись рушити далі.

– Усім назад! Збираємося біля русла! Триматися разом! – гаркнув Рарк так, що навіть я мимоволі озирнувся. – У ліс ніхто не йде без мого наказу!

Воїни зупинялися неохоче. Один із дружинників ще кілька секунд вдивлявся в зарості, стискаючи закривавлений спис. Його товариш, важко дихаючи, показав рукою туди, де щойно зникли крисолюди.

– Ми могли б наздогнати ще кількох.

– А ти знаєш, скільки їх там залишилося? – Рарк підійшов ближче. – Може, це всі, а може, за деревами чекає ще десяток. Чи інша група, яка навіть у бій не вступала. Поки будемо за ними ганятися, нас із кущів дротиками посічуть. Кого дістали, того дістали. Досить.

Дан, який саме підійшов до нас, уважно оглянув лісову смугу.

– Рарк має рацію. Вони розбіглися в різні боки, і переслідувати їх тепер означає розділити свої сили. Для засідки кращого подарунка годі придумати. Спершу з'ясуймо, скільки наших поранено і чи всі нападники справді відійшли. Потім обережно перевіримо ближні підступи.

Я провів долонею по обличчю, відчуваючи, як поступово відпускає бойове напруження. Серце ще калатало, у вухах стояв гул, а пальці так міцно стискали посох, що довелося свідомо їх розтиснути. Хотілося піти за хвостатими, але Дан із Рарком мали рацію. Ліс по той бік старого русла метрів за п'ятдесят ставав надто густим. Якщо там залишилися інші крисолюди, у заростях вони матимуть усі переваги.

Рарк уже роздавав розпорядження. Двох воїнів поставив стежити за лісом, верховим наказав обережно оглянути русло, тримаючись відкритої місцевості й не зникаючи з очей. Інших послав перевірити місце сутички, з'ясувати, кому потрібна допомога та чи не залишилися поблизу селяни, які не встигли добігти до форту. Я тим часом перевів погляд на старе русло, де ще зовсім недавно троє варків стримували нападників.

Там, біля поваленого дерева, хтось лежав.

Караш сидів поруч, схилившись над товаришем. Біля нього стояв Айдар із розсіченою щокою. Обладунки обох були посічені, забруднені кров'ю та землею. Я впізнав Ултана за обладунком і відразу рушив до них.

– Чого ви сидите? – кинув я ще на підході. – Треба швидко нести його до замку, до цілителя! Рарку, допоможіть, зробіть ноші, якщо сам іти не може!

Караш повільно підняв голову. Очі в нього були почервонілі, щелепи стиснуті так міцно, що під шкірою ходили жовна. Я спинився.

– Пізно, Лексе, – тихо сказав Рарк, який підійшов слідом. – Уже все.

– Як це все? – Я перевів погляд із нього на Ултана. – Що ти маєш на увазі?

– Він помер.

Кілька секунд я просто дивився на них, чекаючи, що хтось зараз пояснить, що сталося. Потім присів біля Ултана. Той лежав на спині, з трохи повернутою набік головою. Нога була туго перетягнута закривавленою пов'язкою, на обличчі й грудях виднілися подряпини, але смертельної рани я не помічав.

Я приклав пальці до його шиї, шукаючи пульс. Переставив трохи нижче. Потім схилився над обличчям, придивляючись до грудей.

Нічого.

Шкіра ще зберігала тепло. Від цього чомусь ставало гірше. Розум уже прийняв те, що пальці й очі вперто намагалися спростувати.

– Що з ним сталося? – запитав я, підводячи голову. – Тут же наче немає поранення, від якого він міг би так швидко померти.

Караш обережно повернув руку Ултана, показуючи подряпину на передпліччі. Навколо неї шкіра почервоніла.

– Дротик. Отруєний. Він сам показав мені рану, коли вже почав слабнути. До того бився, наче нічого й не сталося. Я думав, він стільки крові через ногу втратив. Намагався перев'язати, а він уже ледве говорив.

Караш відвернувся, сердито провів долонею по обличчю й знову подивився на товариша.

– Ще встиг одного селянина врятувати. Той заплутався в мотузці, а на нього троє хвостатих кинулися. Ултан відвернув їх на себе, дав чоловікові втекти. А сам отримав ще один удар. Коли ми відбилися, він уже не міг підвестися.

Я знову глянув на подряпину. Така дрібниця. Виглядала зовсім не смертельною. А тут кілька крапель отрути виявилися сильнішими за досвідченого воїна.

І ми не встигли.

Якби прийшли трохи раніше? Якби побачили напад із самого початку? Якби я виділив до старого русла більше охорони?

Я добре знав, наскільки підступними бувають такі запитання. Особливо коли ставиш їх уже після того, як знаєш, чим усе закінчилося. Але знати й перестати запитувати виявилося зовсім різними речами.

Рарк опустився навпочіпки поруч. На кілька секунд затримав погляд на обличчі Ултана, потім поклав долоню йому на груди. Караш підняв очі на Рарка, і вони мовчки подивилися один на одного. Зрештою Рарк підвівся.

– Караш і Айдар живі, – сказав він мені. – Обидва дістали по обладунках, мають кілька порізів, але серйозних ран наче немає. Я наказав оглянути всіх, хто був біля русла під час нападу. Особливо перевірити, чи не пропустили дротика. Після Ултана ризикувати не будемо.

– Добре, – відповів я, хоча голос прозвучав глухо.

Караш тим часом обережно випростав руку Ултана, яка лежала неприродньо зігнутою під боком. Зробив це так звично, ніби допомагав товаришеві зручніше влаштуватися біля багаття. Потім потягнувся до його сокири й почав витирати лезо травою.

Я хотів сказати йому щось про Ултана. Про те, як шкодую. Як вдячний за те, що вони встояли. Але раптом зрозумів, що будь-які мої слова зараз можуть прозвучати жалюгідно. Караш і без мене знав, кого втратив.

– Ми подбаємо про нього, – нарешті сказав я.

Варк коротко кивнув, не піднімаючи очей.

Розмову перервав крик із боку розчищеного проходу. Кілька селян поверталися від лісу, підтримуючи пораненого чоловіка. За ними поспішав ще один, увесь у землі, з роздертим рукавом сорочки. Побачивши нас, він майже побіг.