Частина 36

1293 рік від Переселення
6-й місяць, перша десятина, 4-й день
Ранок
Оквуд. Біля Бистрини
Лекс

Від свята минуло п'ять днів, а я досі час від часу згадував ніч, коли крисолюди викрали Торена. Найчастіше це траплялося біля лісу. Досить було побачити густі зарості обабіч дороги, щоб мимоволі придивитися, чи не ворушиться там щось. Навіть коли між деревами просто прошмигувала якась дрібна тварина, рука сама стискала посох міцніше.

Тієї ночі нам пощастило. Ми встигли наздогнати викрадачів, урятували Торена й убили двох крисолюдів. Але двоє втекли. І чим довше вони не з'являлися, тим частіше я замислювався, що відбувається десь там, за деревами. Вони могли повернутися до свого гнізда, розповісти про людей, про варків, про те, як ми наздогнали їх у лісі. Могли привести інших. Скількох саме, я навіть припустити не брався.

Навряд чи ці тварюки забудуть дорогу до місця, де знову оселилися люди. Я добре пам'ятав, із якою спритністю вони тягли Торена через хащі, як швидко рухалися й наскільки впевнено почувалися серед дерев. І тепер, дивлячись на робітників, які тягали колоди чи розчищали зарості, іноді ловив себе на бажанні наказати всім негайно повернутися за частокіл. Особливо коли хтось відходив у кущі.

Ще наступного дня після викрадення ми з Даном і Рарком довго обговорювали, чого взагалі очікувати від крисолюдів.

– Наскільки вони небезпечні в бою? – запитав я тоді. – Якщо прийдуть не четверо, а кілька десятків?

Рарк почухав підборіддя.

– Дивлячись проти кого. Один на один із добрим воїном крисолюду важко. Вони менші за нас, слабші, та й зброя в них переважно паскудна. Але без зброї я б із таким гризуном боротися не радив. Зуби й кігті в нього завжди при собі, а користуватися ними він уміє. Вчепиться в руку чи горло, ще й нижніми лапами дерти почне. І головне, один рідко полює. Поки ти дивишся на першого, другий уже лізе тобі на спину.

– Зазвичай вони беруть кількістю, – додав Дан. – Живуть менше за людей, зате плодяться швидше. У великих гніздах мисливців може бути чимало. І шамани в них трапляються. Якихось видатних магів серед них нечасто зустрінеш, але їхніх дарів вистачає, щоб наробити біди. Особливо якщо не знаєш, чого чекати. Отрута, дурман, усяка погань. Тож я б не поспішав вважати їх легкою здобиччю.

Зовсім не хотілося перевіряти на власній шкурі, наскільки міцні в них щелепи.

– А якщо збереться велика зграя? Скажімо, сотня?

Дан похитав головою.

– Одне гніздо стільки мисливців навряд чи виставить. А щоб зібралися кілька, їм ще домовитися треба. Хижаки здобиччю ділитися не люблять, особливо з чужими. Через це між гніздами часто бувають сутички. Не думаю, що вони одразу прийдуть сюди цілим натовпом. Швидше почнуть полювати невеликими групами, шукати, кого легше схопити. Навіть проти сотні можна відсидітись за стінами. Коли Оквуд пав то було велике нашестя, там була не одна сотня. Та й навіщо їм лізти на списи, якщо можна підстерегти людину осторонь?

– От саме це мене турбує, – буркнув Рарк. – Ми цілими днями стукаємо сокирами, вози туди-сюди тягаються, дим видно здалеку. А вони можуть сидіти в кущах і дивитися, кого краще з'їсти. Ти їх не бачиш, зате вони вже знають, коли наші обідають і хто ходить по воду.

Слова Дана трохи заспокоїли мене щодо великої зграї, зате зауваження Рарка засіло в голові надовго. Крисолюдам справді не було потреби нападати на форт. Достатньо вибрати хвилину, коли охорона відійде, а кілька робітників затримаються біля дерев.

Тому я намагався частіше бувати саме там, звідки міг початися напад. Біля входу до старого русла, на лісових підступах, іноді на дорозі, якою підвозили припаси. Мій дар давав певну перевагу, коли небезпека опинялася поблизу, але постійно бути усюди не виходило. Та й надіятися, що він завчасно попередить про все, було б нерозумно. Кілька разів я навіть пробував прислухатися до відчуттів, стоячи обличчям до заростей. Нічого. Хіба що комарі знаходили мене швидко.

Устежити за всім було неможливо. Поки перевіряв один край будівництва, біда могла статися на іншому. Та варто було побачити, як робітник сам прямує до дерев, і я вже шукав очима найближчого охоронця. Невже обов'язково треба особисто переконатися, що всі на місці? Я й сам помічав, як часто смикаю Рарка через дрібниці. Але якщо хтось не повернеться з роботи, хто потім пояснюватиме його родині, чому ми не вберегли? Від цієї думки хотілося ще раз обійти дозори, хоча ноги й без того гули.

Після свята я разом із Рарком переглянув охорону. У замку залишили чотирьох найманців. Лучник і ще один з арбалетом стежили за підступами зі стін, двоє чергували біля брами. Її відчиняли лише для возів та тих, кого знали. На одній з башт була копиця сіна для підпалу, щоб повідомити про напад. У першому форті, який прикривав переправу, стояли троє варків. Стільки ж залишили у другому, поблизу загати. Там браму доводилося відкривати частіше, пропускаючи робітників і вантажі, проте без потреби її теж не тримали відчиненою.

Ще чотирьох варків Рарк розподілив на два дозори обабіч будівництва. По двоє обходили підступи з боку лісу, особливо там, де крисолюди могли підібратися непоміченими. Троє охороняли людей, які розчищали старе русло, стільки ж стояли біля самої загати. Двоє супроводжували важкі вози з каменем. Рарк залишився вільним від постійного поста, щоб перевіряти дозори й за потреби поспішити туди, де виникнуть неприємності.

Із п'яти дружинників Віларда двоє майже постійно перебували поруч із ним, ще одного поставили біля загати, а двох залишили допомагати з охороною обозів та підступів до будівництва. Сам Віл переважно був там, де працювала Ліора. Дан теж не засиджувався на одному місці. Він обходив лісові стежки, перевіряв підозрілі сліди й часом повертався з такими подробицями про місцевість, яких я не помічав, навіть коли проходив там кілька разів.

Нас разом було тридцять один зі зброєю, включно зі мною. Здавалося б, чимало. От тільки варто було розставити всіх по місцях, і виявлялося, що вільних майже немає. Замок, форти, переправа, обози, будівництво. На кожне моє прохання додати ще пару воїнів Рарк запитував, звідки їх зняти. І щоразу мені доводилося визнавати, що він має рацію.