Частина 35

1293 рік від Переселення
6-й місяць, перша десятина, 1-й день
Надвечір
Гніздо крисолюдів

Скрег

Четверо пішли. Двоє повернулися.

Я впізнав їх за запахом раніше, ніж вартовий біля входу подав голос. Від лісу потягнуло мокрою шерстю, болотом, старою кров'ю та страхом. Я мимоволі підвів морду й принюхався, чи не йде слідом щось велике.

Тільки б не авір.

Я схопив спис і рушив до входу. Першим з-під коріння виліз худий мисливець із розірваною обмоткою на передній лапі. За ним з'явився другий, кульгавий, залишаючи темні краплі на землі. Обидва були виснажені, шерсть злиплася від бруду, а очі раз у раз поверталися до дерев за спиною.

– Авір? – запитав я.

– Не бачили, старший.

Добре. Хоч щось добре.

– Де інші?

Худий опустив морду.

– Двоногі вбили.

Так пахнуть після довгої втечі, коли небезпека вже позаду, а тіло все одно чекає удару. Після старого кам'яного лігва я й сам кілька днів прокидався від кожного шурхоту. Навіть власний хвіст уві сні здавався чимось чужим.

Кульгавий присів біля входу, притулившись спиною до земляної стіни, звідки добре проглядався ліс. Худий влаштувався поруч. Не хотіли, щоб хтось підійшов ззаду. Розумно.

– Що ви там знайшли?

– Людей, старший. Біля старого лігва знову живуть двоногі.

Я завмер. Після того, як авір пожер стільки наших і людей, думав, ніхто більше не полізе туди добровільно. Але вони повернулися. Може, дурніші, ніж я вважав. А може, божественний звір справді пішов.

– До Граша. Розкажете все йому.

– Ми майже дві доби нічого не їли, – озвався кульгавий.

– Довго поверталися.

– Удень ховалися, – пояснив худий. – Боялися, що воїни підуть слідом. Біля кам'яного яру ще й великим хижаком пахло. Обійшли.

Я схвально ворухнув вухами. Краще втратити час, ніж власну шкуру. Сам із ранку обгриз дві кістки й теж був би радий чомусь ситнішому, але спочатку треба доповісти шаману.

– Потерпите. Спершу до Граша, потім жерти.

Біля входу ми торкнулися плечима, змішуючи запахи. Вартовий теж притиснувся до прибулих боком, приймаючи їх назад до гнізда. Але чужу кров на їхній шерсті вже відчули інші. З бічної нори висунулася стара самка, принюхалася й покликала двох молодших. Ті обступили розвідників, обнюхуючи лапи та одяг. Одна навіть лизнула засохлу кров на худому.

– Де здобич? – жадібно запитала вона.

– Немає.

– А де здобич?

Я загарчав, і самки відступили. Ще довго тягнули носами повітря нам услід. Добра здобич пахне здалеку. Шкода, коли запах є, а м'яса немає.

У головному ході було душно. Після дощів земля просіла, і тепер доводилося пригинатися під корінням. Біля стіни лежали жердини для підпор, але копачі досі їх не поставили. Я вже нагадував старшому над ними, що хід може завалитися, а він усе скаржився на нестачу лап.

Раптом згори затріщало. Обидва розвідники припали до землі, з бічної нори долинув короткий писк, і на мить усі завмерли. Тріск повторився десь над поверхнею, мабуть, зламалася стара гілка. Мешканці гнізда знову заворушилися, але кульгавий ще кілька кроків ішов пригнувшись. Після втечі від авіра я сам довго хапався за спис, щойно чув щось над головою.

Біля нижніх нір дві самки гризлися через шкуру. Поряд пищали малі, а найбільший уже відібрав у меншого шматок вареного кореня. Мати вдарила нахабу по морді й повернула їжу слабшому. Той, кого покарали, спробував випросити щось у чужої самки, але вона прогнала його ще швидше.

Дурний. Треба було триматися біля своєї матері.

Нижче двоє старих розгризали череп копитного, намагаючись дістати залишки мозку. Побачивши мене, один поспішно посунувся, звільняючи прохід. Раніше так не робили. Поки був живий Хруск, старі могли штовхнути мене й навіть не озирнутися. Тепер поступалися дорогою.

Приємно. Відтоді як став старшим, я трохи від'ївся, зміцнів. Якби ще духи благословили магічним даром... Тоді й Граш, може, інакше зі мною розмовляв би.

У норі шамана горів вогонь. Дим виходив через отвір у стелі, під яким висіли сушені трави та звірячі кістки. Граш сидів на шкурах, поклавши товстий хвіст уздовж черева. Перед ним лежало копитне стегно, обгризене лише наполовину. У роті зібралася слина, і я ковтнув її, але шаман уже помітив мій погляд. Усміхнувся й посунув кістку трохи ближче до себе.

– Повернулися?

– Двоє, великий шамане.

Він уважно оглянув мисливців, затримавшись на пораненій лапі кульгавого.

– Авіра бачили?

– Ні, великий Граш. Пройшли знайомими стежками, де раніше знаходили його сліди. Свіжих не було.

– А кістки після його полювання? Місця, де він жер?

– Старі знаходили. Свіжих не бачили. І запаху його ніде не було.

Шаман помовчав.

– А що знайшли?

– Людей. Біля старого кам'яного лігва знову живуть двоногі.

Граш відклав кістку.

– Скільки?

– Багато. Воїни зі списами, а ще слабкі двоногі, яких вони проводили дорогою. Самки теж були.

– Що робили?

– Ходили туди й назад. Носили дерево. Біля кам'яної будівлі стояли озброєні, але близько ми не підходили.

Шаман поворушив вусами.

– Звідки знаєте, що оселилися? Може, проходили повз?

– Диму багато, великий шамане. І людьми всюди смердить. Дерево носили до будівлі, а ті, що стояли біля дороги, нікуди не йшли.

Я показав різці. Значить, розвідники справді дивилися довкола, перш ніж полізти за здобиччю.

– Там був варк, – додав худий. – Великий. Із сокирою.

– Варк? – Я подався вперед. – Коли ходив туди з Хруском, теж бачив одного серед двоногих. Може, той самий.

– Він убив нашого, старший.

Я торкнувся старого шраму на боці. Перед очима майнули кам'яні стіни, людські крики й чорна морда авіра. Варка тоді теж бачив, але коли поблизу така тварюка, на інших ворогів часу мало.