Частина 34

1293 рік від Переселення
5-й місяць, третя десятина, 9-й день
Після обіду
Оквуд. Замок де Оквудів
Лекс

Коли ми з Даном вийшли у двір, стало остаточно зрозуміло, що поняття «невелике свято» кожен тут зрозумів по-своєму. Усі вже зібралися, розсілися й чекали тільки на мене. От це, як виявилося, дуже швидко лікує залишки приємної розслабленості після парної.

Столи поставили великою літерою П, залишивши посередині просторий майданчик для музик і танців. Зранку він здавався навіть трохи завеликим, тепер усе виглядало інакше. Людей набралося під півтори сотні. Самих працівників останніми днями було близько шістдесяти, але багато хто прийшов із дружинами, чи родичами. Додалися наші варки, дружинники й найманці, які сьогодні не стояли на варті, люди Гейла, майстри, перевізники, ті, хто вже оселився в Оквуді після неволі, та гості з найближчих сіл. Частина охорони залишалася на заставах і переправі. Пізніше вони мали помінятися з тими, хто зараз сидів за столами, а частування для них домовилися залишити окремо.

Кухарі постаралися так, що навіть моя внутрішня жаба на кілька секунд замовкла. Столи вже були заставлені нарізаним хлібом, сиром, цибулею, овочами, глечиками з квасом і пивом. Гаряче винесли щойно: над великими мисками з тушкованим м'ясом і крупою ще піднімалася пара, поряд стояли горщики з густою підливою та печені коренеплоди. Біля кухонного навісу над жаром повільно крутився впольований варками кабанчик. Один із варків повертав вертел, другий стояв поруч із ножем і таким зосередженим обличчям, ніби йому доручили оборону замкової брами. Судячи з того, як часто люди поглядали в їхній бік, кабан уже мав більше прихильників, ніж майбутній барон.

Я окинув усе це очима й одразу зробив помилку. Почав подумки переводити столи назад у монети. М'ясо, хліб, крупи, овочі, пиво, вино, доставка, музики, день, за який кілька десятків людей сьогодні нічого не побудують. Десь усередині жаба таки квакнула. Тихо, але з почуттям. Можна скільки завгодно пояснювати собі користь від такого дня, проте частина мене все одно бачила в кожному кухлі кілька мідних.

Геть. Гроші вже витрачені. Якщо сидіти зараз із кислим обличчям і думати, скільки коштує кожен шматок свинини, можна було взагалі не починати. Сьогодні від мене чекали іншого. Треба було сказати кілька слів так, щоб люди нарешті розслабилися, а якщо після цього ще й запам'ятають Оквуд місцем, де їм було добре, я точно не скаржитимусь.

За центральним столом для мене залишили місце посередині. Праворуч сиділа Ліора, поруч із нею Віл, далі Дан. З іншого боку влаштувалися Рарк і кілька тих, хто останніми днями найбільше тягнув на собі роботи. Гейл сидів трохи далі зі своїми людьми. Одного з перевізників я теж побачив серед гостей, другий залишився біля Бистрини й мав прийти після зміни. Нейра за стіл поки навіть не думала сідати. Вона ходила між кухнею й двором так, ніби все це святкування існувало винятково для того, щоб перевірити межі її терпіння, а Ілва допомагала стежити, щоб миски не стояли порожніми. Дерен, Сайр, Орен і Гарт сиділи серед інших оквудців уже без того окремого гуртування, яке ще траплялося на початку нашої дороги. Це я теж помітив.

Я дійшов до свого місця, і розмови почали стихати одна за одною. Спершу замовк найближчий стіл, потім хтось штовхнув сусіда ліктем, ще кілька людей повернулися до мене, і за кілька секунд двір уже чекав.

Під півтори сотні облич.

Чудово.

На Землі я виступав і перед більшою аудиторією. Лекції, навчання, групи, конференції... Тут переді мною сиділи селяни, воїни, майстри, варки, жінки з дітьми, люди, які ще кілька тижнів тому не були певні, чи варто взагалі наближатися до Оквуда. І всі чекали слова від чоловіка, якого дедалі частіше сприймали як господаря цих земель.

До цього я все ще не встиг звикнути.

Хотілося сказати щось правильне й водночас не затягнути. Рарк перед лазнею уже дав корисну пораду: подякувати за працю, згадати богів і не псувати людям свято розповідями про те, скільки ще всього треба зробити. На диво, цього разу я збирався його послухати.

Я підвівся й узяв кухоль.

– Шановні гості й жителі Оквуда. Обіцяю говорити недовго. Гаряче вже на столах, кабан ще смажиться, а людина, яка змушує інших слухати довгу промову перед такою їжею, ризикує втратити повагу швидше, ніж здобула.

По столах пройшов сміх. Хтось із варків голосно підтвердив, що ризик справді великий.

Я дочекався, поки голоси стихнуть, і цього разу підняв кухоль трохи вище.

– Сьогодні День Межі. У цей день просять богів зберегти землю, дати їй пережити ще один рік і не забрати того, що люди встигли на ній виростити й збудувати. І я теж хотів би сьогодні про це попросити. Нехай боги бережуть Оквуд, тих, хто тут живе, і тих, хто допомагає повертати ці землі до життя. Нехай наші межі тримаються міцно, а ті, хто приходить сюди з миром, знаходять дах, роботу й місце за столом.

Двір слухав тихо. Кілька старших чоловіків опустили очі, хтось схилив голову, а в іншому кінці столу чоловік тихо ворухнув губами. У кожного тут були свої боги й свої слова для них. Рарк мав рацію: мені не треба було вирішувати, чиї сьогодні важливіші.

– А вам я хочу подякувати за останні дні. За другу заставу, за переправу, за роботу в замку, за кожну колоду, яку довелося тягнути, і кожен камінь, який опинився там, де треба. Оквуд змінюється завдяки вашим рукам. Тому сьогодні залиште роботу до завтра. Ви й без мене знаєте, скільки її ще буде.

Я дав словам трохи осісти й лише тоді дозволив собі усміхнутися.

– Тож тепер досить серйозного. Їжте, пийте, слухайте музику, танцюйте. Сваритися сьогодні дозволяю тільки через те, кому дістанеться останній шматок кабана. І дуже прошу вирішувати це без сокир, бо завтра вони ще знадобляться.

По столах прокотився сміх. Рарк поруч схвально хмикнув, а хтось із його варків одразу гукнув, що кабана на всіх усе одно не вистачить.