Частина 27

1293 рік від Переселення
5-й місяць, перша десятина, 9-й день
Сторград

Мартен Вейріх

Другий день у Сторграді починав діяти мені на нерви. Я сидів біля вікна «Мідного Ліхтаря» й дивився, як унизу черговий віз намагається розминутися з двома навантаженими мулами. Візник кричав на погонича, погонич на мулів, а мули, судячи з їхніх морд, були найрозумнішими в тій компанії. Приблизно так само просувався мій пошук.

У книзі постояльців я значився Мереком Вальдом, торговцем із півночі, який приїхав домовлятися про вовну й шкіри. Одяг відповідав легенді, перстень Вейріхів лежав у подвійній кишені дорожньої сумки, а з усіх семи людей, яких я взяв із собою, тут жили тільки двоє. Каспер Раден, мій старший помічник, займав кімнату поверхом нижче. Лорен Савен оселився поруч із ним. Ще п’ятеро розчинилися по Сторграду: двоє прикинулися охоронцями купецького товару, троє ночували в дешевому заїзді біля східної брами. Досить людей, щоб непомітно забрати когось із провулка. Замало, щоб місцеві почали питати, навіщо торговцю вовною маленька дружина.

Альбрехт просив зробити все тихо. Брат узагалі любив тишу. Міг пів дня сидіти над одним листом і чекати, поки інша людина сама зробить помилку. Я за цей час устигав зробити дві свої. Найгірше було те, що Альбрехт потім зазвичай знаходив спосіб скористатися обома. Чекати я не любив. Особливо тут, у якомусь захолусному баронстві на краю світу.

Друга людина Райнфельду, одного з найбільших володінь Імперії, уже дві ночі спала на матраці, набитому так, ніби господар «Мідного Ліхтаря» особисто ненавидів мене. Вино було терпиме, їжа навіть непогана, але на цьому місцеві досягнення закінчувалися. Учорашня покоївка на кілька годин виправила мою думку про Сторград, та назвати це повноцінною розвагою було б образою для міст, де люди справді знають, як витрачати гроші.

Я покрутив кубок між пальцями. У Райнфельді подібну нудьгу завжди можна було чимось розбавити. Злодій, якого впіймали на складах. Боржник, котрий раптом забув про термін виплати. Служниця, яка вирішила, що гарне обличчя дозволяє їй сперечатися. Людей із причиною боятися вистачало всюди. Треба було лише вибрати того, чий крик нікого важливого не засмутить. Тут навіть цього доводилося уникати.

Альбрехт окремо попросив нікого не різати там, де потім почнуть ставити питання. Не тому, що йому було шкода місцевих. Просто чужа кров мала неприємну властивість приводити за собою варту й людей із печатками. Барон Сторграда був у добрих стосунках із правителем Вельдріму, а тому на нього не можна було просто натиснути.

 Іноді старші брати позбавляють життя найпростіших радощів.

Я відпив вина й повернувся до того, що вже знав. Ліора Саєн залишила Кальден із невеликим торговим обозом. Це вдалося підтвердити ще до приїзду сюди. Обоз ішов у бік Баронств і до місця призначення не дістався. Його знайшли розбитим на дорозі. Кілька возів спалили, інші обібрали до дерева. Тіла лежали біля шляху й далі між кущами. Купець, з яким їхала Ліора, був серед загиблих. Самої дівчини там не було.

Це залишало два пристойні варіанти. Вона втекла або її забрали. Я сподівався на друге. Самотня молода жінка, яка тікала через незнайомі землі після нападу, могла опинитися будь-де. Змінити ім’я, пристати до селянської родини, загинути через десять миль від дороги й пролежати в яру до наступної весни. Полон був набагато зручнішим. Людей крадуть заради грошей, а там, де є гроші, завжди лишається слід.

Що саме з нею робили після нападу, мене цікавило лише настільки, наскільки це могло завадити подальшим планам. Альбрехту потрібна була жива Коган. Бажано здорова, при здоровому глузді й достатньо слухняна, щоб її можна було привести до належного вигляду. Решта виправлялася лікарем, добрим одягом і правильно складеним шлюбним договором. Зрештою, ніхто не питатиме наречену, чи подобається їй користь, яку її кров може принести дому Вейріхів.

Двері відчинилися без стуку. Я повільно поставив кубок. Першим зайшов худорлявий чоловік у сірому дорожньому плащі. Каспер Раден зайшов так буденно, наче входив до власної кімнати. Він служив мені майже десять років і давно заслужив право не чекати дозволу сісти в таких поїздках. За ним прослизнув Лорен Савен, коротко стрижений, із червоними від холоду руками. Він був зі мною лише третій рік, тому спершу подивився на мене, дочекався короткого кивка й тільки тоді потягнув до себе стілець. Ось так і мала виглядати добра служба. Один уже знає, коли дозволено порушити правило. Другий ще пам’ятає, що правило існує.

Каспер сів навпроти мене.

– Схоже, ви сьогодні не дарма витратили мої гроші.

– Ваші гроші ми витрачаємо майже завжди з користю, пане.

– Саме тому я ще дозволяю вам це робити. Розповідай.

Лорен зняв плащ, перекинув його через спинку стільця й опустився збоку від столу.

– Знайшли двох, які бачили місце після нападу. Один возив туди людей барона, коли забирали тіла. Другий за день до того ночував у заїзді разом із обозом.

Я перестав крутити кубок.

– Дівчину пам’ятає?

– Не надто добре. Каже, була молода дівчина, темне волосся, гарно одягнена, сама трималася осторонь. За описом сходиться. Іншої такої в обозі він не пригадав.

– А після нападу?

Каспер нахилився ближче.

– Ось тут набагато цікавіше. Трупів було менше, ніж мало бути людей. Четверо чи п’ятеро могли втекти, але чоловік, який забирав тіла, каже, що бачив сліди зв’язаних людей. Кілька пар ніг ішли разом. Ще знайшли обрізок мотузки й скобу від дорожніх кайданів.

– Кайдани могли належати охороні.

– Могли. Тільки сьогодні ми почули ще дещо.

Я подався вперед.

– Нарешті.

Лорен усміхнувся.

– Я теж так сказав.

– Що почули? – запитав нетерпляче.

Він потер долоні, зігріваючи пальці.

– На тракті вже кілька тижнів ходить чутка, що той обоз узяли работорговці. Не звичайні розбійники. Ті забрали б товар, коней і все, що можна продати швидко. Тут забрали ще й людей. І не брали вози та все, що залишає  важкий слід.