Частина 27

Черговий віз загуркотів у дворі саме тоді, коли Нейра поставила переді мною миску густої квасолі з м’ясом. Гаряча пара торкнулася обличчя, потягла за собою запах трав, печеної цибулі й диму. У залі ще відчувалося свіже вапно, та під його гіркуватим духом було більше відчуття житлового приміщення.

За довгим трапезним столом нас було шестеро. Праворуч від мене влаштувалася Ліора, ліворуч Рарк. Навпроти сіли брати де Ладанко, а поруч із Сильваном розмістився його помічник, Елмар Ренс. Їв він неквапно. Коли у дворі щось грюкало або здіймалися голоси, Елмар відкладав ложку, прислухався й лише тоді повертався до їжі. Частина його уваги так і залишилася з обозом.

Першим заговорив Сильван.

– Маю визнати, пане Горішнику, замок виглядає краще, ніж я уявляв. Дорога від річки до замку теж. Подекуди вона вже справді нагадує дорогу, а не лісову просіку. Хоч підремонтувати її все-таки варто, якщо хочете, щоб купці приїздили сюди частіше.

– Донедавна там місцями й просіки не було, – відгукнувся Вілард.

– Ми й так рухаємося досить швидко, – сказав я. – До дороги теж руки дійдуть.

– До наступного обозу вирівняємо найгірші місця, – сказала Ліора. – Братися зараз за все означає залишити основну ціль без робочих рук.

Сильван глянув на забруднені вугіллям пальці Ліори й кивнув.

Рарк відламав шмат паляниці й зосереджено оглянув його.

– Я б залишив усе як є. Ворог до замку не доїде.

– Разом із товаром, – зауважив Сильван.

Ліора засміялася. Рарк вирішив, що паляниця заслуговує на більше уваги, ніж люди, які не вміють цінувати добрі оборонні рішення.

Розмова потекла безпечнішими берегами: дощі в Ладанку, ціна вівса, стан переправи й те, скільки днів поспіль варк здатен їсти м’ясо дубохода.

– Чотири, – повідомив Рарк. – Якщо Нейра готує.

Нейра саме внесла миску підсмажених у смальці корінців жовтняку. Почувши його, вона зупинилася.

– П’ять. Якщо дехто припинить красти м’ясо з казана до вечері.

Рарк ще старанніше взявся до хліба. Решта відвели очі, залишивши йому можливість пережити викриття з належною гідністю.

У дверях з’явився молодий возій. Він зняв шапку, залишився біля порога й дочекався паузи в розмові.

– Пане Ренсе, четвертий віз уже біля навісу. З чого починати?

Елмар поставив ложку, підвівся й підійшов до вікна. Кілька секунд дивився у двір, оцінюючи, скільки місця лишилося біля комори й куди розвернули передок воза.

– Так. Спершу зніміть ящики, мішки лишіть до кінця. Під ліве колесо поставте клин, поки розвантажуєте.

Возій кивнув, натягнув шапку вже за порогом і зник у дворі. Елмар залишився біля вікна, доки люди не підкотили віз ближче до комори. Лише після цього повернувся на своє місце.

– Саме завдяки йому ми привезли сюди всі дванадцять возів без зламаних осей, – сказав Сильван.

Елмар сів і взяв ложку.

– Завдяки возіям, пане. Я лише дивлюся, щоб вони робили свою роботу і не зробили шкоди вам та собі.

– Саме тому вони тебе й слухають, – відповів Сильван.

Паляниця ще берегла тепло печі. Корінці хрумтіли на зубах, квасоля розварилася до м’якості, а молодий сир від Таси лишав на язиці легку кислинку. Їжа була простою, проте Нейра вміла готувати так, що хотілось знов і знов повертатись до цієї простоти.

Після двох днів у сідлі перша ложка змусила мене мовчки пробачити тутешньому світові половину його недоліків. Судячи з того, як швидко спорожніла миска Сильвана, він також був готовий до примирення.

З двору знову долинув глухий удар. Хтось вилаявся, а тоді закричав, щоб ящики не ставили посеред проходу.

Я мимоволі повернув голову до вікна.

Моє місце зараз було там. Я міг би розібратися, що нести до підвалів, що залишити біля кузні, а що відразу передати Ілві. Ще одна пара рук пришвидшила б роботу. Особливо якщо ці руки належали людині, яка хоча б приблизно розуміла, куди все має потрапити.

Та зараз більше була потрібна вдала розмова. Якщо Сильван побачить тут вигоду, за цим обозом прийде наступний. Одна година мого сидіння за столом могла згодом обернутися тижнями роботи для десятків людей.

Доводилося звикати до справ, після яких сорочка лишається чистою, а голова болить більше, ніж спина.

Я відпив узвару й торкнувся чоботом торби під лавою. Усередині, загорнутий у цупке полотно, лежав малий осередок дубохода.

Залишити його собі було б розумно. Я лише почав розбиратися з ілюзіями, і поки вони жили не набагато довше за добрий намір почати нове життя з понеділка. Осередок міг допомогти мені розвинути дар і перетворити кілька секунд на щось справді корисне.

Ще розумніше було б віддати його Ліорі.

Її магія землі вже допомагала майстрам там, де самих молотків і добрих намірів бракувало. Сильніший дар давав змогу компенсувати нестачу майстрів.

Ліора сиділа поруч, смакувала сир й слухала, як Вілард розповідає братові про дубохода. На її пальцях темніли свіжі сліди вугілля. Навіть до столу вона прийшла просто від креслень.

Ми домовилися лише про кілька місяців. Я розумів, що далі вона піде своїм шляхом подалі від Проклятих земель. Думка віддати осередок Ліорі здавалася такою природною. Надто природною.

Проте Сильван мав повезти кристал до Ладанка. Бенард де Ладанко вже отримав свою частку осередків із нашого походу. Цей малий осередок був окремим товаром за окремою домовленістю. Мені хотілося, щоб разом із Сильваном до Ладанка повернулася проста звістка: я дістався Оквуда, обоз прийшов, угода працює. Та й золото було потрібне зараз. Нейрі бракувало запасів, Ілві інструментів, робітникам належало платити. Потрібні були різні матеріали й предмети, яких не зробиш у похідних умовах.

Оквуд пожирав золото з апетитом Рарка, але, на відміну від Рарка, жодного разу не похвалив куховарку.

Я дочекався, поки Нейра забере порожні миски, нахилився й дістав торбу. Розмова стихла, щойно невеликий згорток ліг на стіл. Відсунувши кухоль, я розгорнув полотно. На матових гранях темного кристала затрималося денне світло, а всередині жеврів тьмяний відблиск, останній слід сили дубохода.