Частина 26

Пообідавши, ми не стали затримуватися й рушили на північ. Близько двох кілометрів їхали разом із ковами, допомагаючи їм везти здобич. Найважчі згортки з м’ясом переклали на наших коней. Ті не заперечували, хоча мій скосив на мене таке око, ніби вважав, що однієї людини на спині йому цілком достатньо.

У дорозі кови говорили мало. Дарін тримався попереду, другий чоловік раз по раз оглядався назад, а Хельга їхала між ними й лише зрідка кидала короткі фрази своєю мовою, після яких обидва без суперечок змінювали напрямок або швидкість. Схоже, Рарк не помилився: це були не просто мисливці.

Мене значно більше цікавило інше. Десь за перевалом стояли їхні поселення. Вони знали цю місцевість і іноді полювали тут, а, судячи з поведінки, не вважали ці землі зовсім чужими. Цікаві сусіди мені дісталися. Озброєні, обережні, добре організовані й достатньо розумні, щоб не говорити й не обіцяти зайвого. Останнє, якщо чесно, на рубежі радше свідчило на їхню користь.

Біля пологих уступів Хельга зупинилася й указала на широкий розрив між двома кам’яними грядами.

– Звідси починається найлегший підйом до перевалу.

Я спішився й пройшов трохи вперед. Вихід із западини був завалений гострим уламковим камінням. Вода в минулому промила між пагорбами дві глибокі вибоїни, а посеред проходу з ґрунту стирчав плаский кам’яний виступ. Кінь ще пройде, якщо вершник не надто цінує власну шию. Завантажений віз тут зачіпиться або зламає колесо.

Дорога вимагала грошей і багатьох рук. У майбутньому, якщо з’явиться торгівля, десь доведеться стесувати виступи, десь розчищати каміння, а в промоїни насипати щебінь і землю. Проте схил підіймався поступово, без прямовисних скель, які біля водоспаду одним своїм виглядом відбивали бажання будувати дороги. Тут же проїзд можна було зробити. Питання полягало лише в тому, скільки золотих ненажерливо проковтне ця дорога.

– Далі шлях такий самий? – запитав я.

– Подекуди вужчий, але пройти можна, – відповіла Хельга. – За гребенем є вода й місце для ночівлі. Возами тут не пройти.

Поки що, подумав я.

Я повернувся до коней. Дарін і його товариш уже знімали згортки з м’ясом.

– Дякуємо за допомогу, бароне. Нам ще нести й нести, – сказав Дарін. – Без коней тягнули б набагато довше.

– Чому б не допомогти сусідам? Пам’ятайте про чотири десятини.

Хельга підтягнула ремінь сагайдака.

– Головне, не заблукай у власному баронстві. Безпечного шляху!

Рарк підвівся в стременах і підморгнув їй.

– Не сумуй без мого гострого гумору, Хельго.

– Не хвилюйся, варку. Мої стріли гостріші. Якщо засумую, одну залишу для тебе.

– Оце вже схоже на запрошення.

Хельга вишкірилася, але відповідати не стала. Кови звернули між кам’яними грядами й незабаром зникли за схилом.

Ми рушили далі. Рарк ще кілька разів озирнувся туди, де майнула сіра хутряна накидка Хельги.

– Небезпечна штучка, – нарешті сказав він. – Не кожна жінка керуватиме двома розвідниками в чужих хащах.

– То ти дивився на неї як знавець розвідки?

– Я просто вмію цінувати чесноти.

– Звісно. Я бачив, на які чесноти ти дивився.

Рарк пирхнув.

– Не те помічав. Кови або стануть добрими сусідами, або клопотом, який уміє ховатися за камінням.

У цьому я з ним погоджувався. Ми зустріли лише трьох, але ця трійка поводилася досить професійно. Наступного разу варто приїхати з подарунками й достатньою охороною. На рубежі добрі наміри краще розуміють, коли за ними видно силу. Сусідів, як і родичів, зазвичай не обирають. Але з першими принаймні можна домовитися про кордони.

Ще приблизно за два кілометри дерева розступилися, і попереду блиснула Бистрина. Отже, мої здогадки виявилися правильними: у найширшій частині Оквуд справді простягався майже на десять кілометрів. До ночі хотілося дістатися замку. Після побачених слідів хижаків, листорогів і ковів перспектива ночівлі просто неба втратила рештки романтики, які колись малювала моя міська уява.

Ми повернули вздовж течії й трохи більше кілометра їхали берегом. Річка тут розширювалася, течія слабшала, а до води спускався довгий піщаний схил. Вище лежала рівна ділянка, досить велика для кількох будівель і возів.

Зручне місце для пристані. А з часом, можливо, й для переправи з цього боку баронства. Я запам’ятав вигин берега й два старі дерева біля затоки. Решта могла зачекати. Майбутнє взагалі чудово чекає, коли на нього немає грошей.

Зараз мене більше турбували натерті стегна й сідниці. Вершник із мене був нікудишній, і кожна нова риска часу в сідлі переконувала тіло, що ходити пішки людство придумало не дарма. Я вкотре підвівся на стременах, намагаючись знайти положення, у якому не боліло б усе одразу.

Рарк спостерігав за мною хвилини дві. Для співчуття це було задовго.

– Лексе, ти сидиш так, ніби з конем не рідні.

Темір кашлянув у кулак, ховаючи посмішку.

– Краще мовчки співчувай.

– Я співчуваю. Коневі.

За наступні чотири риски часу ми подолали майже половину зворотного шляху. Уздовж Бистрини їхалося легше: берег був відносно рівний, дерева росли рідше, а коріння не так часто хапало коней за ноги. Лише подекуди шлях перетинали зарості папороті й колючі кущі. Темір прокладав дорогу списом, відводячи гілки, Рарк бурчав на мошкару, а я вже почав сподіватися, що до замку ми дістанемося без нових пригод.

Теміру знадобилося до кущів. Ми зупинилися, я спішився й узяв повід його коня разом із повіддю свого. Темір відійшов на кілька кроків, не випускаючи списа з руки. Техніка безпеки виглядала трохи безглуздо, але життя цінніше.

Чужу увагу я відчув не одразу. Щось важке торкнулося потилиці й відступило. Я завмер, прислухаючись уже не вухами, а своїм даром. Чужа увага зникла, але Оквуд лежав на самому рубежі, а звірі тут не мали звички попереджати двічі. Я додав у плетіння енергії.

На мить світ звузився до одного бажання. Голод. Не мій.