Частина 25

Перед сном я вирішив як слід потренувати конструкт ілюзії. Конструктом я чомусь назвав його сам. Слово «заклинання» мною ще не до кінця приймалося, а конструкт звучав науковіше. Так можна було робити вигляд, що я досліджую невідоме явище, а не сиджу біля водоспаду з посохом із кістки тварини й намагаюся чаклувати. Поки що вдавалося обманювати себе хоча б назвами.

– Рарку, попереджаю: зараз біля твого чобота може з’явитися змія.

Він опустив погляд на ноги, а тоді перевів його на мене.

– Може? Бачу, ти поки не дуже впевнений у своїх силах.

Рарк похитав головою.

– Я ще тренуюся. І попередив, щоб ти не махав сокирою.

– Не бійся. Твою змію не ображу.

– От натренуюся, тоді проситимеш, щоб моя змія тебе не ображала, – по-доброму буркнув я.

Я поклав посох на коліна, торкнувся пальцями кістяної поверхні й зосередився на вбудованому плетінні. Відділив тонку цівку сили, провів її крізь долоню та обережно заповнив знайомі канали. Образ узяв із пам’яті. Зелену змію, яку ми бачили вдень на теплому камені.

Біля Раркового чобота спочатку з’явилася голова. За нею проступила частина тулуба, тьмяна й напівпрозора. Решта змії так і не встигла втілитися. Зображення здригнулося, втратило колір і розсипалося раніше, ніж я зміг додати лусці природного блиску. Ілюзія не протрималася й двох секунд.

– Коротке в неї життя, – озвався Рарк.

– Я беріг сили.

– Вона теж, схоже.

Я промовчав. Сперечатися з варком, коли біля його чобота щойно померла половина вигаданої змії, було складно.

Енергії я вклав небагато, але проблема полягала не лише в цьому. Образ доводилося витягувати з пам’яті, тримати цілком і водночас заповнювати плетіння. Мені не вистачало практики. Змія мала надто багато деталей: форму голови, вигин тіла, колір, луску, рух. Поки я збирав одне, інше вже починало розповзатися.

Для початку варто було взяти щось простіше. Наприклад, відтворити форму самого заклинання. Я знову зосередився на конструкті, але цього разу не став шукати сторонній образ. Форму плетіння я й так тримав у центрі уваги, простежуючи, як сила проходить каналами, де розгалужується і в яких місцях замикається. Її не потрібно було витягувати з пам’яті. Вона вже стояла перед внутрішнім зором. Залишалося змусити її з’явитися перед справжніми очима.

Перша спроба дала лише кілька тьмяних ліній. Вони зависли над посохом і відразу згасли. Під час другої проступило майже все плетіння, але я втратив концентрацію на одному з вигинів, і вся форма розсипалася.

На третю спробу вийшло краще. Над посохом виник об’ємний візерунок із тонких напівпрозорих ліній. Він тремтів, подекуди втрачав чіткість, проте цього разу я втримав його майже три секунди. На секунду довше, ніж змію.

Причина була зрозуміла. Форму плетіння я й так відчував, поки проводив крізь неї силу. Її не доводилося згадувати, тому утримувати перед очима виявилося трохи легше. Я повторив спробу. Потім ще одну.

Час від часу плетіння зникало, не встигнувши з’явитися повністю. Збільшувати потік я навмисно не став. Додаткова сила дала б ілюзії кілька зайвих секунд, але не навчила б мене швидше й точніше заповнювати плетіння. Іноді я втрачав один із вигинів, і вся форма розсипалася. Доводилося зупинятися, чекати, поки мине тиск у скронях, і починати спочатку.

До того часу, коли вогонь осів і залишив на камінні тільки червоні відблиски, я дев’ять разів вивів перед собою повну форму заклинання. Невдалих спроб було значно більше, але випадковістю це вже не назвеш.

Перемога була неймовірною. І поки що майже безглуздою. Моя ілюзія все ще жила лише три-чотири секунди, а створена змія навряд чи налякала б когось, крім людини з дуже багатою уявою. Я розумів, скільки всього можна зробити за допомогою ілюзій, але між цим розумінням і моїми вміннями поки лежала прірва. Зате тепер я знав, із чого почати її засипати.

Ранкову варту мені люб’язно подарували без права відмовитися, тому я поклав посох біля себе, загорнувся в плащ і заснув майже відразу. Після дев’ятої вдалої спроби сил на десяту вже не залишилося навіть уві сні.

Темір розбудив мене ще в темряві. Вогонь осів, водоспад шумів десь за скелями, а Рарк спав, загорнувшись у плащ. Я підкинув кілька гілок і заступив на ранкову варту.

Коли небо над скелями почало сіріти, стало зябко. Вогонь горів усю ніч, та від водоспаду за сотню метрів тягнуло сирою прохолодою, а каміння давно віддало останнє денне тепло. Місце для ночівлі ми вибрали добре. Скелі прикривали нас майже з трьох боків, зі сходу вогонь ховали густі зарості. Побачити його можна було лише зблизька, якщо точно знати, куди дивитися.

Рарк прокинувся сам. Сів, провів долонею по обличчю й почав згортати плащ. Темір розплющив очі майже одночасно з ним. Схоже, спав він лише доти, доки вважав це безпечним.

Зібралися швидко. Доїли вчорашнє м’ясо, напоїли коней, перевірили торби. Жар залили водою, головешки розтягнули й присипали землею. Поки я затягував ремені на сідлі, Рарк уже обійшов стоянку, вишукуючи серед каміння забуті речі.

Невдовзі ми рушили на північ уздовж скель. Першу годину навколо майже нічого не змінювалося. Ліворуч тягнулося сіре каміння, розколоте тріщинами й поросле чіпким чагарником. Праворуч стояв ліс. Між корінням блищала ранкова волога, папороть торкалася кінських боків.

Потім скелі почали нижчати. Суцільна стіна розпалася на широкі уступи, між якими лежали довгі западини. Дерева відступили від схилу, папороть змінилася жорсткою низькою травою. Подекуди з-під землі проступали пласкі кам’яні плити, наче місцевість скидала із себе тонкий шар ґрунту.

Змінилася й сама земля. Коричнева підстилка посвітліла, стала сірою, місцями майже білою. У заглибленнях поблискувала вода, хоча дощу вночі не було.

Темір, який їхав попереду, підняв руку. Ми зупинили коней. Він зіскочив із сідла й присів біля розтоптаної ділянки. Я спочатку побачив лише багнюку, але, придивившись, розібрав серед неї десятки слідів. Одні були вузькими й загостреними, інші глибоко втиснулися в землю, а між ними губилися зовсім дрібні відбитки. Вони накладалися один на одного й сходилися до западин під скелями.