Частина 24

Скрег

– Відтоді як Хруск здох, а ти приніс звістку про божественного звіра, я поставив тебе старшим над мисливцями.

Граш сидів біля вогню на купі старих шкур. Він став ще товстішим, ніж я пам'ятав. Перед ним лежала велика кістка, з якої шаман кігтем вишкрібав залишки мозку.

Я мовчав. Коли шаман нагадує, що сам посадив тебе ближче до миски, краще дати йому договорити. Бо може й відсунути.

– А м'яса відтоді менше, Скрег.

Ось і нагадав.

Під низькою стелею збирався дим. У дальньому ході пищали малі, дві самки сварилися через миску, хтось загарчав і відразу отримав ляпаса. Гніздо жило, тільки пахло в ньому вже не так ситно.

– На північний схід ходити не можна, великий Граш. Авір там. Розсердимо його, прийде до наших нір.

– Знаю. Ти вже казав.

– Хруска він з'їв. З інших гнізд теж багато не повернулося. Людей убивав. Наші списи його шкуру не візьмуть.

– А черева від страху ситими не стануть.

Сперечатися з цим було важко.

Граш кинув кістку у вогонь.

– Інші гнізда теж бояться. Після кам'яної будівлі всі труться біля своїх нір і полюють на одному місці. Учора наші притягли двох кущарників і половину молодого копитного. Другу половину відгризли сусіди. Сьогодні принесли коріння.

Він скривився.

– Шаман коріння жерти не буде.

Я подивився на його живіт. Іноді дуже хотілося його розпанахати.

– Гніздо не може жерти саме коріння, – виправився Граш.

– Так. Гніздо.

У нас багато речей було простими, бо голод не залишав місця для складних. Полюватимемо близько, скоро все з'їмо. Підемо далеко, можемо знайти авіра. Ослабнемо, сусіди прийдуть уже по наше м'ясо.

– Треба знати, де зараз ходить божественний звір.

Граш примружився.

– Хто піде нюхати?

– Слабкі.

От тепер він усміхнувся.

– Четверо. Нехай обійдуть місця, де бачили авіра. Понюхають слід, подивляться здобич. Якщо пішов або набив черево, знов там полюватимемо.

– А якщо голодний?

Я знизав плечима.

– Тоді повернуться не всі.

– Може, ніхто.

– Теж добре. Знатимемо.

Слабкий, який повернувся з доброю звісткою, вже приносить користь. А той, хто не повернувся, більше не тягнеться до миски. У гнізді ніхто не питав, справедливо це чи ні. Питали, чи буде що їсти завтра.

Граш поворушив хвостом.

– А якщо авір не пішов?

– Тоді підемо на південь уздовж скель. Шукатимемо воду, нори й м'ясо. Знайдемо добре місце, перетягнемо малих і самок.

– Не знайдемо?

– Тоді зберемо кілька гнізд і підемо до гір.

– До ковів?

Я показав різці.

– У ковів багато їжі.

– І заліза.

– Залізо не їдять.

– У них стіни.

– За стінами м'ясо.

Граш усміхнувся.

Ось тут ми розуміли одне одного.

Кови були поганою здобиччю. Добре залізо, міцні стіни, важкі молоти. Але голод швидко пояснював, хто ворог, а хто вже майже їжа.

– Божественного звіра нам не загризти, – сказав я. – Ковів можна.

Граш підвівся.

– Пошли чотирьох. Найслабших.

Я кивнув.

– Повернуться, приведеш до мене.

– Не повернуться?

– У мисці лишиться більше.

Розумно.

Я вже повернувся до виходу, коли він покликав:

– Скрег. Не змушуй мене думати, що Хруск мав лишитися, а ти  здохнути.

Я показав різці.

– Я теж так думати не хочу.

У сирому ході я дозволив собі тихо загарчати.

Бути головним було добре. Головний їв раніше, отримував кращий шмат і говорив, хто піде першим. Я вже відчув це. Назад я вже не хотів. Навіть якщо колись доведеться самому розпанахати пузо шамана.

1923 рік від Переселення. 5 місяць. 1 десятина. 7 день.

Минуло дві риски від сходу сонця, коли ми з Рарком та Теміром виїхали із замку.

Я ще раз озирнувся. Над донжоном майорів фіолетовий трикутний стяг. Біле коло, дві хвилі всередині. На тлі старої кладки, обгорілих дахів і подвір'я, де роботи вистачало ще надовго, він виглядав зухвало. І мені було неймовірно приємно на нього дивитися.

Стяг нічого не ремонтував і ні від кого не захищав. Але з ним виглядало так, ніби тут справді збиралися залишитися.

Два дні тому, коли Ліора принесла готові стяги, я кілька секунд просто мовчав.

– Дякую. Це неймовірна краса, – сказав я, розглядаючи фіолетове полотно.

– Цінуй. Я ще й укріпила матеріал. Дощ переживе, на сонці швидко не вигорить. Якщо ви не відірвете його разом із жердиною, довго прослужить.

– Ліоро, ти просто скарб. Мені тебе боги послали.

Вона примружилася.

– Все може бути. А от хто тебе послав мені, я ще не вирішила. Тільки й робиш, що знаходиш нову роботу.

– Мабуть, якийсь злісний дух. Дуже не любить, коли люди відпочивають.

– Особливо я?

– Схоже, ти його особисто образила.

Ліора засміялася. І на мить я дивився вже не на стяг.

– Якщо зустрінеш, передай, що я теж його шукаю.

Зараз стяг уже ловив ранковий вітер над донжоном, і я мимоволі посміхнувся.

Сьогодні був десятий день, відколи ми стали біля Бистрини.

Дев'ять повних днів. А зробили стільки, що в голові воно вкладалося погано. У кошелі, щоправда, все вкладалося чудово. Дев'ять золотих пішло тільки на оплату роботи. А ще довелося доплатити Гейлу Тарвену за роботу в замку. Треба якось переманити Гейла в Оквуд. Хороший майстер по дереву, та ще й човни будувати вміє.

Учора ми нарешті закінчили браму. Ще перед тим, трохи далі за нею, у перший день у замку, поставили з тростодрева внутрішню решітку. Не найміцніша оборона, зате товсті стовбури, стягнуті канатами, могли подарувати нам трохи часу. А тут я вже навчився використовувати все, що є під руками.

Тепер, коли замок уже можна було хоча б зачинити й не чекати, що перша ж тварюка без дозволу зайде у двір, я нарешті вирішив відірватися від будівництва й подивитися на те, чим збирався володіти.