Частина 23

Лекс. 1923рік. 5 місяць. 1 десятина. 3 день.

Я рубав дерево.

Не знаю навіщо. Навколо стояв ліс, знайомий і водночас якийсь неправильний. Бистрини не було чути, птахів теж. Тільки глухий удар сокири й тріск волокон.

Ще удар. Стовбур здригнувся.

– Так можна й до ранку, – сказали позаду.

Я завмер. Повільно обернувся.

Він стояв між деревами. Той самий чоловік. Постать людська, одяг розібрати неможливо, а замість обличчя темна пляма, в якій погляд ні за що не чіплявся. Я сперся на сокиру.

– Знову ти?

Він мовчав.

– Давай цього разу хоч щось прояснимо. Ти моя підсвідомість чи щось із цього світу?

– Тобі обов'язково вибрати одне?

– Бажано. Я психолог. Ми любимо давати назви незрозумілому. Так воно хоча б менше дратує.

З темряви замість обличчя долинуло щось схоже на тихий сміх.

– А якщо світ теж має те, що його береже?

Я мимоволі глянув на дерева.

– Бога?

– Як шаблонно.

– Добре. Не бог. Дух? Захисник? Колективне несвідоме планетарного масштабу?

Постать підійшла ближче.

– Поки працюєш сам, твоя помилка болить тобі. Коли за тобою йдуть інші, вона болить уже усім.

Посмішка зникла сама.

– Це я й без тебе знаю. – Я стиснув держак сокири. – А робити доводиться все одно. Якщо боятися кожного наслідку, можна взагалі нічого не починати.

Він ще раз нахилив голову.

– У вашому світі казали: дорога в пекло вимощена добрими намірами.  Далі буде тільки важче.

Щось у його тілі змінилося.

Спочатку плечі стали ширшими. Потім постать подалася вперед, руки торкнулися землі, пальці витягнулися в кігті. Темрява з обличчя розповзлася по всьому тілу. За одну мить переді мною вже стояв великий хижак.

Він рвонув убік і зник за стовбуром. І тут Дар кольнув мене так різко, що я ще до появи звіра знав: ліворуч.

Я повернувся. Хижак уже летів на мене.

Я прокинувся різко, вже наполовину підводячись із постелі. Кілька секунд дивився в темряву, прислухаючись до власного дихання.

Сон. Просто сон. Напевно.

Мабуть, запрацювався. Іншого пояснення тому, що навіть уві сні я рубаю дерева й отримую консультації від безликого невідомо кого, поки не придумав.

Я вибрався зі зрубу й на мить зупинився на ґанку.

Ранок уже розгортався на повну. Над Бистриною ще тримався легкий туман, але з іншого берега один за одним підходили люди. Пліт ковзав уздовж натягнутого каната, хтось тягнув його руками, хтось підштовхував жердиною. На нашому боці вже перемовлялися робітники, що тільки зустрілись після ночі, ревів незадоволений карг, якого намагалися відвести від складених колод, та було чути вартових, які змінювали нічну варту.

Шостий день біля річки. Дивно. За відчуттями ми прожили тут щонайменше місяць.

Перші два дні майже повністю витратили на рубку і великий пліт. На третій почали масово переходити на цей берег. Спочатку люди й інструмент, потім вози, карги, коні. Паралельно тягнули дерево. Частина людей копала по наміченому периметру, інші загострювали колоди й одразу ставили їх у землю.

Наступні два дні застава росла так швидко, що око не могло натішитися. Коли одночасно працює кілька десятків людей, споруди й справді починають рости як гриби після дощу. Учора на цьому місці лежали стовбури й купи стружки, сьогодні вже стояла стіна.

Застава вийшла приблизно дванадцять на вісімнадцять метрів. Невелика, але мені й не потрібна була фортеця. Частокіл піднімався трохи вище трьох метрів, верхівки колод загострили. Від причалу прямо всередину вів широкий проїзд для возів. Його відгородили від решти двору так, щоб пліт пристав до берега, ворота відчинилися і віз чи люди потрапили одразу в контрольований коридор. На іншому кінці були другі ворота, вже на дорогу вглиб Оквуда.

Мені особливо подобався цей проїзд з іншої причини. Якщо прийдуть крисолюди, працівникам не доведеться думати, що робити. Зібралися, відійшли коридором, зачинили за собою ворота й одразу на пліт.

У річковому куті піднялася башта чотири на чотири метри. Бойовий майданчик був приблизно на п'ятиметровій висоті, а дах піднімав її ще вище. Звідти проглядалася Бистрина, причал і добра частина розчищеного берега. Більшість дерев'яних споруд тут узагалі можна було збирати майже без заліза: пази, дерев'яні кілки, мотузки, правильна підгонка. На башті Гейл усе ж вирішив не економити. У найбільш навантажені місця пішли ковані скоби й довгі цвяхи.

Усередині притулився невеликий зруб, метрів п'ять на шість. Десятеро людей у ньому без проблем могли спати змінами, а за потреби втиснулося б і більше. Учора склали маленьку піч із каменю та глини. Не для опалення як такого. Зими тут м'які, зате вогкість нікуди не дінеться. Підігріти воду, поставити казан, просушити одяг, а в холодну ніч не клацати зубами від сирості. Для застави більшого й не треба.

Трохи нижче за течією, метрів за сорок, поставили ще один будиночок, чотири на шість. Риба вже траплялася в сітях нормально, а годувати таку кількість народу лише привезеним м'ясом було дорого й нерозумно. Біля будиночка склали дві невеликі коптильні з каменю та глини, під навісом залишили місце для обробки й засолювання. Поки виглядало скромно, але якщо Бистрина дає рибу, гріх дозволяти їй просто плавати повз.

Я спустився з ґанку й повільно пройшов уздовж частоколу.

Якщо брати той великий запас, який ми нарубали в перші два дні, переправа, обидва причали, застава й рибний будиночок з'їли приблизно сімдесят відсотків доброго дерева. Тростодреву пішло значно менше, трохи більше п'ятої частини. І це при тому, що рубка майже не зупинялася. Частина людей весь цей час продовжувала валити й очищати стовбури.

Тростодрев я вирішив більше тут не переводити. Майже весь вільний запас підемо тягнути до замку. Там він знадобиться на перекриття, дахи, настили, тимчасові стіни й усе, що ще спаде мені на думку.