Частина 21

П’ять сіл

Для солідності я взяв із собою Бурхана Тихого й Теміра.

Удвох вони мали такий вигляд, що навіть найскромніша пропозиція поруч із ними починала виглядати солідно, та мала дуже небажані наслідки за невиконані обіцянки. Мені лишалося не зіпсувати враження словами.

Рарк і Вілард залишилися при обозі. Обидва знали, де звернути з тракту й куди вести валку до місця майбутньої переправи. Основна частина возів, майстри, дружинники й решта варків повільно потяглися до Бистрини, а ми на легкому відкритому возі звернули до найближчого села.

Дорога йшла поміж полів. Подекуди молода зелень стояла неушкодженою, та ближче до лісу через посіви тягнулися широкі прим’яті смуги. Стебла лежали втиснуті в сиру землю, поламані й перемішані зі слідами лап та копит. Звірі влаштували тут бенкет, а платити за нього доведеться селянам.

За полями починалося село. Над стріхами підіймався дим, у дворах ревіла худоба, біля криниці дві жінки полоскали полотно. Час від часу їхні руки завмирали у воді, а очі поверталися до полів. Є втрати, які починають боліти задовго до того, як настає голод. Добре, що  в цих краях врожай збирався двічі на рік.

Старосту ми застали біля комори. Сухорлявий чоловік із сивою бородою щось пояснював двом селянам. Побачивши варків, він урвав себе на півслові, поправив пояс і вклонився мені настільки, щоб не образити людину з охороною, але й не принизити себе.

– Миру на дорозі, пане. Якого діла шукаєте в нашому селі?

– Лекс Горішник. З дозволу барона Річарда де Лафоса наймаю людей для робіт біля Бистрини. Караван із Ладанка вже прибув у його землі. Починаємо відбудовувати Оквуд.

Назва зробила більше, ніж двоє озброєних варків. Староста перестав стежити за ними й уважно подивився на мене.

– Велике слово мовили. Оквуд давно стоїть пусткою, а за рікою нічого доброго не водиться.

– Саме тому почнемо на цьому березі. Потрібні лісоруби, землекопи, теслі й чоловіки, які вміють поводитися з колодою та землею. Розчистимо місце, заготуємо деревину, облаштуємо переправу й укріпимо берег. За повний день платитиму дванадцять мідних. Майстри й ті, хто прийде зі своїм справним знаряддям, отримуватимуть п’ятнадцять. Розрахунок щовечора.

Староста провів пальцями крізь сиве волосся й знову глянув на поля.

– Дванадцять мідних нині багатьом хату підперли б. Звірина нам хліба не додала. Та ви далі кажіть, пане. Чую я, що одною переправою справа не скінчиться.

– Не скінчиться. Коли поставимо переправу й укріпимо табір, знадобляться люди за Бистриною. Там платитиму двадцять мідних за день, годуватиму й дам місце для ночівлі. Підуть лише охочі. Хто не захоче переходити річку, зможе й далі заготовляти деревину на цьому березі за попередню плату.

Його долоня знову піднялася до потилиці, але цього разу так і завмерла.

– Заробіток добрий. Може, й надто добрий. Тільки мідь удові чоловіка не замінить. Коли лихо станеться, ви далі поїдете, а вона до мене прийде питати, нащо я його відпустив.

– Я вже нікуди не їду. За Бистриною тепер моя земля. Якщо на моїй роботі загине людина, її вдова прийде до мене. Але ви маєте рацію: срібло чоловіка не повертає. Тому ви лише скличете людей. Про небезпеку й умови я розповім сам, а рішення кожен прийме для себе й своєї родини.

Староста затримав на мені погляд. Здається, саме цієї відповіді він і шукав.

– За річкою робітників охоронятимуть варки й дружинники барона Бенарда де Ладанко, – додав я. – Поки одні рубатимуть ліс і розчищатимуть землю, інші стежитимуть, щоб із хащів нічого не прийшло.

Бурхан Тихий трохи висунув підборіддя.

– Хто працюватиме під нашою охороною, тому зброя знадобиться хіба за поясом. А як щось сунеться з лісу, спершу матиме справу з нами.

Староста ковзнув очима по зарубках на його щиті й більше про якість охорони не питав.

– Гаразд. Хто нині в селі, тих скличу. Решті переказуватимемо до вечора.

– Передайте всім. Хто погодиться, нехай завтра зі сходом сонця приходить до Бистрини, до залишків старого мосту. Навіть якщо сьогодні не встигне назватися.

Людей зібралося трохи більше чотирьох десятків. Вони стали півколом біля комори. Кілька жінок лишилися коло криниці, але полотно в їхніх руках давно перестало рухатися. Я піднявся на широкий камінь біля ґанку.

Красиві слова тут лише змусили б людей уважніше шукати обман. В таких місцях більш яскраво видно необхідність в базових потребах.

З цього я й почав.

– Я бачу, куди ви дивитеся. Буря пройшла цими землями, звірі довершили її роботу, і тепер частина вашого врожаю втоптана в землю. Повернути його я не можу. І не стану розповідати, що один день біля Бистрини зробить усіх заможними. Я пропоную те, за що здатен відповісти: роботу й платню того самого вечора.

Люди перестали перемовлятися. Чоловік у першому ряду повільно зняв солом’яного капелюха й теребив її в долонях.

– Завтра почнемо на цьому березі. Розчищатимемо місце, валитимемо дерева, тягнутимемо колоди й готуватимемо переправу. За повний день кожен отримає дванадцять мідних. Хто знає ремесло або принесе власну справну сокиру, пилку, кайло чи лопату, отримає п’ятнадцять. За два таких дні додому можна принести срібну. Розраховуватимуся щовечора перед усіма.

Жінка біля криниці опустила полотно у воду й уже не підняла. Вона слухала.

– Коли переправа буде готова, знадобляться люди по той бік Бистрини. Там небезпечніше. Я вже бачив достатньо Проклятих земель, щоб не називати безпечним місце лише тому, що поруч стоятиме охорона. Тому платитиму двадцять мідних, годуватиму й дам місце для ночівлі. Робітників прикриватимуть варки та дружинники де Ладанко. Хто не захоче переходити річку, залишиться працювати тут. Ніхто не назве його боягузом. Коли вдома на тебе чекають, монету треба зважувати не лише в долоні.

Кілька чоловіків озирнулися на своїх дружин. Одна з жінок, що стояла позаду натовпу, перестала стискати рукав чоловіка.