Частина 20

Річард де Лафоса

Другий рік поспіль цифри ставали гіршими.

Я сидів над книгами прибутків уже добру годину й усе ще ловив себе на дурному бажанні перегорнути сторінку назад. Наче писар міг помилитися. Наче від того, що я ще раз проведу пальцем по стовпчиках, у них раптом з’являться зниклі срібні.

Не з’являлися.

Купців приходило менше. Ті, хто раніше зрізав дорогу через наші землі, тепер ішли північніше або повертали до Ренвалю. Довше. Дорожче. Зате там обозу не доводилося гадати, чи не вискочить із лісу щось, чого вчора ще взагалі не було в цих краях. Я відклав перо й потер перенісся. П’ять років. Уже п’ять років кожен добрий сезон давав надію, що справи нарешті підуть угору, а потім обов’язково знаходилося щось, здатне забрати частину прибутку.

Не біда. Ще далеко не біда.

Села є. Людей вистачає. Комори не спорожніли остаточно, дружинникам я ще міг виплачувати платню, худоба плодилася. Жили гірше, ніж років десять тому, але жили.

Після падіння Оквуда стало помітно гірше. Тоді я наказав спалити міст. І якби повернути той день, наказав би знову. Крисолюди вже йшли за річку, а між ними й моїми селами лишалося кілька годин переходу. Міст урятував нам ці години. Потім вони розтягнулися на роки. Разом із мостом згоріла частина дороги, якою сюди йшли гроші.

Я перевів очі на інший запис і тихо вилаявся.

Тиждень тому чергова магічна хвиля знову погнала звірину з Проклятих земель до Рубежу. До нас дійшов уже хвіст, і цього вистачило. Стадо коронних биків витоптало частину південних посівів, а селяни, намагаючись відігнати їх від хат і загонів, довершили те, що не встигли тварини.

Отже, зерно доведеться докупити. Я постукав пальцем по сторінці. Неприємно. Але переживемо.

До другого річного врожаю вистачить, якщо трохи відкрити запаси й завезти зерно з півночі. А там, якщо погода не підведе, поля своє повернуть. Гроші теж знайдуться.

Піднімемо податок.

Старости, звісно, прийдуть скаржитися. Почнуть говорити про витоптане поле, про здохлу корову, пригадають, скільки платили ще їхні батьки.

Я їх вислухаю. Десь поступлюся. Решта потерплять.

Прокляті землі нікуди не поділися. Варту годувати треба, застави тримати треба, зерно купувати теж доведеться мені. Коли поодинокі крисолюди все-таки перебираються через річку, селяни чомусь дуже швидко згадують, кому належить ця земля, під чиї стіни треба бігти і хто має з ними розібратися.

Тож побурчать і заплатять.

Головне – не тягнути з них більше, ніж вони здатні віддати. Мертвий селянин податку не платить, а той, хто втік до сусіда, платить уже йому.

Я ледь усміхнувся й потягнувся до пера. У двері постукали.

– Заходь.

Лоран Вельє прослизнув усередину зі своєю звичною акуратністю. Іноді мені здавалося, що якби замок загорівся, Лоран спершу поправив би манжет і лише тоді повідомив про пожежу.

– Мій бароне, до двору прибули гості.

Я не підняв очей від книги.

– Хто?

Лоран витримав коротку паузу.

– Пан Вілард де Ладанко.

– Ладанко?

– Молодший син барона Бенарда. Прибув з управителем і охороною. Просить прийняти їх удвох.

Цікаво, дуже цікаво. Що йому знову тут знадобилося?

Анрі казав, що зовсім недавно молодший Ладанко вже проходив нашими землями разом із рубіжниками, коли вони поверталися з Проклятих земель.

Тоді я вирішив, що хлопець просто шукає собі слави. Проте, мабуть, тут щось інше.

Я закрив книгу.

– Сказав, навіщо приїхав?

– Ні.

Я відсунув книгу.

– Що ж. Нехай заходять.

Лоран уже повернувся до дверей, коли я додав:

– І принеси вина.

Він озирнувся.

– Хорошого?

Я глянув на цифри востаннє.

– Спочатку подивимося, з чим приїхав Ладанко. Може, вистачить і дешевого.

За кілька митей двері знову відчинилися.

Вілард де Ладанко зайшов першим. Без плаща та зброї, як і належало в чужому домі. За ним – чоловік, якого Лоран назвав управителем.

Вілард зупинився за кілька кроків від столу й уклонився.

– Пане Річарде де Лафоса, дякую, що прийняли нас. Миру вашому дому й здоров’я його господарю.

Його супутник уклонився слідом. Трохи стримано, без метушні й того надмірного старання, яким люди низького походження іноді намагаються показати, що знають правила.

– І дому де Ладанко миру, – відповів я. – Радий бачити сина Бенарда під своїм дахом.

Я перевів погляд на другого.

Років тридцять п’ять, високий, міцний. Одяг дорожній, частково незвичного крою, без прикрас, зате із захистом там, де потрібно. На управителя він був схожий найменше. Радше на воїна, який чомусь узявся ще й керувати чужими справами. Тримався спокійно й упевнено. Дивився прямо, але без виклику.

Цікаво. І дивився він теж не як слуга. Спокійно. Уважно. Без нахабства, але й без надмірної покірності.

– Дозвольте представити, – сказав Вілард. – Пан Лекс Горішник. Управитель, з яким я й хотів просити у вас розмови.

– Пане Горішник.

– Пане де Лафоса.

Він знову коротко схилив голову. Голос теж не слуги. Я вказав на крісла.

– Сідайте. Не люблю розмовляти з людьми, задираючи голову.

Вілард усміхнувся й сів першим. Горішник дочекався його руху й лише тоді зайняв друге крісло. Лоран саме приніс вино. Я дав йому розлити й тільки після того повернувся до Віларда.

– Як ваш батько? З Бенардом ми востаннє сиділи за одним столом, коли я приїздив у ваші землі по каргів.

– Батько в доброму здоров’ї. Коли дізнався, що я знову їду через ваші землі, просив передати вам свої вітання.

– Радий чути. Передавайте йому мої.

– Обов’язково. І ще він просив передати дещо від нашого дому.

Вілард нахилився до невеликої торби біля крісла й дістав дерев’яну коробку.

– Невеликий знак поваги, – сказав він і простягнув її мені.

Я відкинув кришку.