Частина 19

Ранковий збір

Можливо, й на краще, що завіси будуть готові лише до обіду. У моїй уяві ранковий виїзд виглядав просто: я кажу «рушаємо», дванадцять повозок шикуються одна за одною, і Ладанк залишається за спиною. Якби завіси вже лежали на возі, я б кілька годин поспіль переживав, що не можу виїхати вчасно, хоча час призначаю сам собі. Так буває завжди: коли очікування не справджуються, ми засмучуємося. Ковалі, самі того не знаючи, врятували мене від великої ранкової образи на реальність.

До сніданку я спустився з посохом-списом у руці. Вчорашній Ладанк переконливо пояснив, скільки користі від зброї, залишеної в кімнаті. Амулет теж висів під сорочкою.

Двір уже гув. Конюхи виводили каргів з-під навісів, кільця упряжі дзенькали об камінь, поміж колесами снували люди з клунками. Нейра ще вдосвіта захопила кухню й подбала, щоб кожен отримав миску густої ячмінної каші та хліб. Варки зайняли два зсунуті столи. Люди Гейла Тарвена влаштувалися вздовж стіни, колишні невільники гуртувалися ближче один до одного. Здавалося, половина міста вирішила поснідати за мій рахунок. Коли сніданок уже добігав кінця, до «Трьох підков» разом із Вілардом прибув Ервін Крей із дружинниками. Заїжджий двір лежав їм дорогою до виїзду з міста, тож заїхати за нами було зручніше, ніж чекати за брамою.

Поки всі їли, Рарк познайомив мене з рештою своїх людей. Бурхана Тихого я вже знав. Орхана запам’ятав за плетеним шнурком на зап’ясті. Інші імена ще не прикріпилися до обличь. Двоє варків мали приєднатися дорогою, але свою платню вони отримували разом з усіма.

Я поклав перед Рарком невеликий шкіряний мішечок. Монети всередині тихо вдарилися одна об одну.

– Одинадцять золотих. Лише по одному золотому за перший місяць. Знаю, це найменша платня, яку барон дає своїм дружинникам. Але ж у нас головна домовленість, то земля.

Рарк узяв мішечок і зважив на долоні.

– Земля – основна мета, але й золото зайвим не буде, друже.

Рарк, як завжди, тримався весело. Зіпсувати йому настрій могли хіба голод або нахаба, який сам вирішив його з’їсти.

– Не буду сперечатися. І постав кількох своїх біля возів, поки двір ходить ходором. У такій метушні чуже добро іноді раптом знаходить собі нового родича.

– Поставлю. Якщо хтось помилиться родом, допоможемо згадати.

Рарк передав мішечок Бурханові, обмінявся з ним кількома словами, і кілька варків пішли до возів. Вони нікого не відганяли й навіть не торкалися зброї. Просто ставали там, де ще хвилину тому крутилися надто цікаві служки й випадкові відвідувачі.

– Є ще одна справа, – сказав я. – Хочу найняти на два місяці п’ятьох бійців. Трьох лучників і двох звичайних воїнів. Поки не завершимо дамбу, переправа й замок потребуватимуть постійної варти. Твої та Вілові люди будуть потрібні біля дамби та для супроводу вантажів.

Рарк перестав стежити за Бурханом і повернувся до мене.

– П’ятеро  звичайно великої зграї не зупинять.

– Вони мають завчасно помітити її й подати сигнал.

– Для цього вистачить. Наймай, звичайно. На стіні кілька лучників можуть багато.

Після сніданку спокій у дворі закінчився остаточно.

Гарт хотів їхати з дорожнім реманентом у голові валки. Якщо трісне щось чи зламається, він не збирався бігти через увесь обоз до потрібного ящика. Гейл вимагав тримати своїх людей поруч із возами, де лежало їхнє знаряддя. Нейра заявила, що поїде разом із харчами. Ервін Крей хотів забрати дружинників ближче до Віларда, а Рарка вже я хотів призначити відповідальним за охорону обозу.

Кожен мав власну думку про те, хто й де має їхати. Це й робило ранок нестерпним.

Колись я вів групові терапії, у яких люди говорили про страх, образу й самотність. Там я міг попросити всіх зупинитися, почути одне одного й дати місце тому, хто досі мовчав. Тут саме на думці «зупинитися» щось налякало карга, і конюхам довелося його заспокоювати.

Рарк сам розбирався зі своїми варками, Ервін узяв на себе дружинників, а Гейл розпоряджався майстрами та працівниками. Ліора з Нейрою саджали у вози тих, кому було важче йти, підв’язували клунки й перекладали харчі подалі від заліза, бо ті вози й без того були перевантажені. Кожен тримав у руках свою частину. Мені залишалося зібрати ці частини в одну валку.

Та в мене не ладналося ще від учора.

Гарт кликав подивитися на посторонок. Крей хотів знати, за скільки возів буде відповідати. Едмар із Миреком майже водночас пояснювали, чому їхнє знаряддя не можна класти на будь-який віз. Один із працівників Гейла ходив за мною з особистим мішком і вже втретє питав, на який віз його покласти. Нейра гукнула, що хтось знову поставив бочечку з мастилом поруч із крупою, і в її голосі прозвучала обіцянка першого вбивства ще до виїзду.

Коли ще двоє чоловіків заговорили до мене одночасно, я підняв долоню й пішов шукати Норена. Травник стояв біля моєї критої повозки. Він перекладав згортки з полотном так обережно, наче там лежали еліксири, здатні повернути людину з того світу.

– Дай мені чогось на чай.

Норен глянув через моє плече на двір.

– Від чого саме?

– Хочу чути лише одну людину за раз.

– Таке я не лікую.

– Тоді від бажання усіх прибити.

– Можу дати тихолисту з м’ятою та чебрецем. Людей не поменшає, зате вам буде чим зайняти рот.

Схоже, нахабства тут вистачає всім, і мене поки не дуже бояться чи поважають. Він відсипав трави в дерев’яну чашку. Нейра, пробігаючи повз із кухлем окропу, хлюпнула туди води й навіть не сповільнила кроку.

З чаєм у руках я відійшов до відкритої повозки. Ліора саме затягувала мотузку на кількох легких згортках. Вона була чи не єдиною людиною у дворі, яка досі нічого від мене не вимагала. Її мовчання здавалося дарунком небес.

– Ти одна сьогодні нічого не просиш, – сказав я.

Ліора смикнула вузол, перевіряючи, чи тримає.

– Моя повозка досі стоїть боком між стайнею та криницею. Вважай це проханням.