Частина 18.

До артефактора

На ранок вставати не хотілося зовсім. «Три підкови» вже жили своїм ранковим життям: у дворі міряли овес дерев’яним совком, конюх затягував на каргові широку нагрудну упряж, а господар наказував виносити діжки з проходу, бо нові вози перетворили заїжджий двір на обозну стоянку.

Я ще трохи полежав під вовняною ковдрою. Учорашній день залишив у тілі втому, а в кошелі надто багато вільного місця. Та, крім мене, ніхто цих справ не завершить.

Ліору я знайшов у кімнаті, яку віддали звільненим жінкам. Сева перебирала куплений одяг, а Ліора сиділа біля вузького вікна зі стилетом на долонях. Тим самим, який я подарував їй. Її пальці повільно рухалися вздовж леза, вплітаючи силу в метал. Сталь ледь потемніла, прийнявши перший шар укріплення.

Вона підняла очі й усміхнулася так легко, що я на мить забув, якою настороженою вона була ще кілька днів тому.

– Уже знову кудись ідемо?

– До артефактора. Він мав закінчити посох із кісток авіра. Заодно треба закупитися для дороги.

– І що ти хочеш узяти?

– Щось, що грітиме казан у поході, а потім працюватиме на замковій кухні. Для підвалу потрібен холод, інакше запаси переживуть дорогу, щоб згнити вже на місці. А  ще треба, щоб вибрала артефакти для  твої роботи. Тобі ними укріплювати кладку й допомагати біля дамби. Ще придивимося до пари бойових.

Ліора сховала стилет у піхви й підвелася.

– Тоді я подивлюся, що справді варте уваги, а ти торгуєшся.

– Нарешті хтось правильно розподілив наші здібності.

Вона посміхаючись кивнула.

На сходах нас перехопив Рарк.

– До обіду поверніться. Познайомлю зі своїми. Восьмеро вже в Ладанку, ще двоє приєднаються дорогою.

– Отже, одинадцять разом із тобою. Вітаю, командире варківського загону.

Рарк торкнувся кулаком грудей.

– Дякую. Тепер маю вісьмох варків, які будуть розказувати, як мені слід командувати. Решта двоє, певно, теж наздоженуть нас уже з власними порадами.

Ліора знову засміялася. Ми вийшли з «Трьох підков» разом, і цього разу вона пішла поруч зі мною, без звичних пів кроку позаду. Я помітив це краєм ока й промовчав. Довіра поверталася до неї повільно. Квапити такі речі майже те саме, що тягнути паросток за листя, сподіваючись, що він швидше виросте.

До лавки Освальда ми дісталися ще до того, як сонце піднялося над дахами. Усередині панував свій мікроклімат, що відрізнявся від метушні та гуркоту надворі. Сам артефактор сидів за робочим столом, згорбившись над чашкою, з якої вже не йшла пара. Під очима залягли темні кола, зате вигляд у нього був такий задоволений, наче він щойно виграв суперечку, що тривала кілька років.

Побачивши нас, Освальд випростався.

– А ось і ви. Вчасно. Якраз сьогодні закінчив.

Він кивнув на довгий згорток, що лежав посеред столу.

– Після такої роботи кілька днів навіть дивитися на руни не хочу. І, мабуть, усе-таки попрошу невелику доплату. Довелося задіяти більше матеріалів і людей, ніж думав. Але робота того варта.

Освальд відставив чашку й обережно розгорнув щільну сіру тканину.

Під нею лежала зброя завдовжки приблизно півтора метра. Химерна, навіть трохи показна, але без зайвих прикрас. На перший погляд здавалося, що древко витесане зі світлого дерева, відполірованого до м’якого матового блиску. Лише придивившись, я впізнав у ньому кістку авіра.

Дві частини з’єднувала широка обойма з темного металу. Від неї вздовж кістки тягнулися вузькі смуги окуття, втоплені врівень із поверхнею. Вони зміцнювали конструкцію й додавали бойового вигляду.

З одного боку кріпився довгий списовий наконечник, вузьке листоподібне лезо, придатне і для уколу, і для рублячого удару. З іншого була невелика металева противага. Нею теж можна було бити, не боячись розтрощити кістку об обладунок чи камінь.

Ближче до наконечника древко трохи розширювалося. Там, усередині тонкого кільця зі сріблястого металу, темніла вирізана руна.

Посохом ця річ уже майже не здавалася. Швидше коротким списом, надто дорогим і вишуканим для звичайного найманця.

– Ви просили, щоб він розбирався, – сказав Освальд.

Його голос став обережнішим. Так зазвичай починають пояснювати, чому замовник отримає не зовсім те, за що платив.

– Було таке, – погодився я.

– Я зробив з’єднання. Потім переробив. А тоді ще раз переробив. Воно трималося, не хиталося і навіть витримало б кілька добрих ударів. Але природні канали в кістці обривалися саме в місці кріплення. Під час кожного розбирання обидві половини відгукувалися як окремі предмети, а в місці з’єднання конструкція була слабкою.

Освальд провів пальцем уздовж широкої металевої обойми.

– Тому заради такої якості довелося пожертвувати розбірністю. Я з’єднав кістки назавжди й провів канали крізь метал. Тепер це єдине ціле – міцніше, надійніше й значно краще тримає силу.

– Що ж, завжди є якесь «але».

– Зате тепер це повноцінний спис. Ним можна колоти, рубати, відбивати удари й проводити магію. До того ж він майже не схожий на посох, а це може одного дня врятувати вам життя. Людина з посохом на полі бою відразу стає магом. Тут ворог побачить бійця зі списом. Можливо, офіцера або багатого найманця, але не мага. Принаймні доки ви самі не скористаєтеся плетінням.

– Приємний додаток. Не люблю бути мішенню.

– Вдалося зробити і гарну зброю, і неймовірний посох, – самовдоволено додав Освальд. – Чудовий набір властивостей.

Ліора нахилилася над столом, але торкатися списа не стала.

– Канали справді суцільні, – промовила вона. – Я, навіть не торкаючись, відчуваю гарну провідність.

Освальд перевів на неї зацікавлений погляд.

– Гарні навички. До речі, я не став просто вставляти старий амулет ілюзії. Відтворив руну та всю конструкцію безпосередньо в кістці. Матеріал прийняв плетіння краще, ніж я очікував. Можливо, тепер руна працюватиме навіть краще, ніж у первісному амулеті.