Частина 17

Наступні два дні перетворилися на нескінченний ланцюг домовленостей, покупок і суперечок. Щойно одна справа доходила до згоди, поруч уже виникала інша й простягала руку по золото в мою кишеню.

Теона забрав Роланд Арвель. Брена й Корна Віл передав замковій варті, де вони мали чекати рішення барона Бенарда. Раніше Вілард пропонував віддати обох батькові на роботи, і тепер це вже було справою дому де Ладанко.

У замковому дворі тим часом готували окремий обозний віз для Ервіна Крея та чотирьох дружинників. У мою справу поступово входили чужі люди, коні, зброя й кольори баронського дому.

Вільні

До міського писаря ми прийшли всі разом.

Вузька кімната ледве вмістила вісьмох колишніх невільників, двох свідків, Віларда, Ліору й мене. Писар сидів за столом, заваленим восковими табличками, обрізками шнурів і аркушами. Він читав умови повільно, не ковтаючи слів: рік служби в Оквуді, житло й харчі за мій кошт, платня за роботу та право піти після завершення угоди.

Кожного питав окремо.

Хто вмів, виводив своє ім’я. Решта ставили знак, який засвідчували Вілард і двоє міських свідків. Писар повторив слово «вільний» вісім разів, однак на обличчях воно з’являлося повільніше, ніж чорнило на аркушах.

Сева склала аркуш удвоє й завмерла, не знаючи, куди його сховати. Ліора підійшла й обережно заправила грамоту їй під край сорочки. Вісім аркушів зникли під одягом.

Я був радий, що подальшу турботу про них Ліора забрала на себе. Вона домовилася з цілителем, простежила, щоб усі побували в лазні, а тоді взялася шукати простий одяг і постій хоча б на дві ночі. Її знання Ладанка закінчувалися замком та ринком, тому Віл порадив заїжджий двір «Три підкови» й сам повів туди Ліору та шістьох звільнених. Там і організувалася тимчасова база.

Я простягнув їй кошель.

– Тут має вистачити на писаря, лікування, одяг і постій.

Ліора зважила його в руці.

– А якщо не вистачить?

– Ще й залишиться. Раніше вечора мене не чекай.

Гарту й Дерену цілитель вирішив приділити більше часу. Після огляду на них чекала лазня, тож ми домовилися, що я зайду по обох перед походом по вози. Я ж попросив Віла привести Орена до ковальської вулиці, щойно йому оброблять долоні.

Рарк зник одразу після виходу від писаря. Зустрічей у нього виявилося стільки, ніби половина варків зі степу вже в’язала клунки до Оквуда.

У кузнях

Вулиця ковалів зустріла мене таким дзенькотом, що слова доводилося майже вбивати в повітря разом із молотами. З темних отворів горнів вихоплювався жар, підмайстри носили кліщами розпечені смуги, а під чобітьми хрускотіла окалина.

Коваль у пропаленому шкіряному фартуху вислухав, скільки завіс мені потрібно, й перестав дивитися на мене як на випадкового покупця.

– За два дні впораєтеся? – запитав я.

Він провів великим пальцем по краю залізної смуги й похитав головою.

– Одна кузня таке замовлення за два дні не витягне. Розділю між трьома майстрами. Якщо відкладемо іншу роботу й посадимо підмайстрів до горнів після вечірнього дзвону, заберете через два з половиною дні.

– Ми збиралися вирушити вранці третього дня.

– Тоді подаруєте Ладанку ще пів дня. Або поїдете без завіс.

Мій план укластися у дві доби отримав першу вм’ятину. Судячи з обличчя коваля, виправляти її безкоштовно ніхто не збирався.

– Скільки?

– За шість великих завіс чотири золотих. Ще один за поспіх. Троє майстрів відкладуть іншу роботу, а підмайстри дві ночі не бачитимуть постелі.

– За п’ять золотих завіси мають самі відчиняти ворота.

Коваль витер долоню об фартух.

– За такими завісами йдіть до артефактора. Я можу лише зробити так, щоб ворота не впали вам на голову.

Ми вдарили по руках. Я залишив завдаток, а він покликав підмайстра й послав його до двох сусідніх кузень.

Віл привів Орена, коли майстри вже почали ділити замовлення. Після лазні той здавався ще худішим. Чиста сорочка висіла на плечах, мокре волосся було зачесане назад, а долоні цілитель сховав під свіжими пов’язками.

Віл лише переконався, що я забрав Орена, й поспішив назад до Ліори.

Орен нічого важкого не підіймав. Підмайстри самі підносили залізо, перевертали перед ним і складали біля стіни. Він оглядав кожну партію, звіряв кількість із записом коваля й лише після цього кивав мені. Кілька речей повернулися до загальної купи, а одну завищену суму майстрові довелося зіскоблити з воскової таблички та написати заново.

Орен не сперечався й не намагався показати, скільки знає. Просто стежив, щоб до Оквуда не поїхав брак, оплачений як добре залізо.

Під стіною поволі складався перший робочий день мого баронства. У мішках дзвеніли цвяхи, важкі скоби чекали на тріснуті балки, а залізні смуги мали втримати ворота й колеса. Поруч лежало знаряддя, з яким люди підуть до берега, лісу та старих завалів. Для Орена окремо зібрали все, що знадобиться, коли в Оквуді знову запалає кузня.

Ковалі дивилися, як порожніють їхні запаси, і не могли зрозуміти, чи то радіти, що всі вироби продані, чи бідкатися, що запаси спорожніли.

До другого обозу майстри мали повторити закуп у більшому обсязі й додати запас металу для майбутнього ремонту. Орен ще раз переглянув запис, затримав палець біля двох рядків і кивнув.

Майстер зітхнув.

– Раніше ніж за півтори десятини не впораємося.

– Готове забере Сильван де Ладанко й доправить із другим обозом. Завіси я заберу сам перед виїздом.

Разом із завісами готове залізо, робоче знаряддя та замовлення для другого обозу обійшлися у п’ятдесят золотих. Частину я залишив ковалям одразу, решту мав передати Сильвану разом із записом.

Підмайстри почали звозити покупки до «Трьох підков». Орен поїхав із ними й усю дорогу стежив, щоб на його ковальський набір нічого не поклали. Пов’язки на долонях залишалися чистими. На сьогодні цього було достатньо.