Частина 16

1293 рік від Переселення

4-й місяць, кінець другої десятини

Місто Ладанк

Ліора

Рарк штовхнув Теона вперед.

Зі зв’язаними руками й пошкодженою ногою той не втримався, перечепився через край килима й мало не впав на низький стіл. Устиг виставити долоні, болісно скривився й завмер, відчуваючи потилицею присутність варка.

Я знала цей поштовх. Так наглядачі нагадували невільникам, що зупинятися можна лише з дозволу.

Сьогодні мотузка стягувала зап’ястки Теона, а в моїх руках лежав заряджений арбалет.

Шатро Роланда Арвеля виявилося затісним для стількох озброєних людей. Ми з Вілардом стали збоку, звідки могли тримати під прицілом торговця та його охоронця. Лекс зайняв місце перед столом, ближче до мене, й поклав долоню на древко списа. Він нічого не сказав, проте став так, щоб першим зустріти кожного, хто кинеться в наш бік. Рарк лишився за спиною Теона, тримаючи руку на руків’ї сокири, схованої у шкіряному чохлі.

Відмовити нам у вході Арвель не міг. Віл привів двох міських охоронців, яких знайшов на ринку, і тепер вони стояли біля виходу зі списами в руках. Людей Роланда залишили зовні. Усередині були тільки він, його особистий охоронець і ми.

Тісно. Особливо для чоловіка, який звик почуватися господарем усюди, де продавали людей.

Я бачила Роланда Арвеля раніше. Тоді він повільно проходив уздовж невільничого ряду, слухав наглядача й зрідка зупинявся, щоб оглянути чиїсь зуби, руки або спину. На мене він витратив кілька секунд. Цього вистачило, щоб визначити, за скільки мене можна продати і кому.

Тепер він дивився значно довше.

Спершу на моє обличчя. Потім на дорожній одяг і арбалет. Упізнавання прийшло не одразу. Воно ледь торкнулося його губ, проте цього вистачило, щоб шкіра під колишнім ошийником знову стягнулася.

– Ліора, – промовив він. – Ось де ти опинилася.

Він назвав моє ім’я. Від цього захотілося заткнути йому рота кляпом. Моє ім’я в його устах прозвучало так, наче досі лишалося в списку товару, який він збирався закреслити лише після продажу.

– Як бачиш, – відповіла я.

Його увага ковзнула до Віларда, потім до Лекса й Рарка. Мене він досі сприймав як придаток до чоловіків.

Я поправила приклад арбалета біля плеча.

– Ти добре навчив племінника втрачати золото.

Щось у Роландовому обличчі сіпнулося. Вілард тихо видихнув крізь ніс, а Рарк за спиною Теона задоволено хмикнув.

На Роланді була темна сорочка з розстебнутим коміром, поверх неї короткий шкіряний безрукавник, потертий на боках і підсилений біля плечей. Широкий пояс тримав важкий гаманець, в’язку ключів і короткий ніж у простих піхвах. Чоботи коштували дорого, проте були зроблені для багнюки й доріг. Сивина біля скронь була коротко підстрижена, на пальцях сиділи два важкі металеві перстні. Обличчя він тримав спокійним, проте щелепи стиснулися так сильно, що під шкірою ворухнувся м’яз.

Я й гадки не мала, скільки задоволення може принести така дрібниця.

Теон підняв голову й подивився на дядька. У його очах на мить промайнула надія. Вона згасла, коли Роланд залишився в кріслі й навіть не запитав про поранену ногу.

– І як це розуміти? – вимовив він.

Його голос ще зберігав звичну вагу, хоча увага вже встигла пройтися по двох арбалетах, спису Лекса й долоні Рарка на сокирі. Роланд розумів, що решта його людей усередину не потрапить.

Вілард ступив уперед.

– Ваш племінник зібрав людей і напав на мене та моїх супутників за міською межею. Під час нападу він назвав ваше ім’я й сказав, що діє з вашої згоди.

Роланд повільно повернувся до Теона.

Той опустив голову.

– Пане Віларде, ви, мабуть, неправильно зрозуміли цього дурня, – сказав торговець. – Я не давав дозволу нападати на вас. Цей хлопчисько давно робить усе, що заманеться, а потім приносить мені наслідки.

Теон здригнувся.

Певно, до цієї миті він ще сподівався, що дядько стане його захищати хоча б заради власної вигоди. Роланд відмовився від нього так легко, наче скидав із рукава крихту.

– Я чув його досить добре, – відповів Вілард. – Як і кожен, хто зараз стоїть у цьому шатрі. Двоє нападників теж залишилися живими. Моєму батькові вистачить наших свідчень, щоб вас повісити.

Роланд мовчав. Великим пальцем він провертав один із перстнів, і метал тихо шкрябав по сусідньому. Усе інше в ньому завмерло. Так люди слухали скрип дошки під ногою, коли вже знали, що під нею може бути порожнеча.

– Раз мене досі не взяли під варту, вам щось потрібно, – нарешті сказав він.

Страх уже поселився в його очах. Роланд поки тримав вираз обличчя, проте добре розумів, у яку яму його затягнув племінник.

Цей дурень зумів програти напад, потрапити в полон і назвати його ім’я. Ще й залишився живим, щоб підтвердити власні слова.

Лекс поглянув у мій бік.

– Ти віддаси нам вісьмох невільників, яких вибере Ліора, – сказав він. – Разом із документами, що підтверджують право володіння.

Роланд кілька разів моргнув.

– Вісьмох?

– Саме так.

– Це половина всіх, хто в мене зараз є.

– Тоді вам буде легше зібратися й виїхати з Ладанка.

Роланд відкинувся на спинку крісла. Його пальці стиснули край столу.

– Ви мене розоряєте через витівку цього дурня?

– Через напад на сина барона, – нагадав Вілард.

– Я до цього непричетний.

– Розповісте це моєму батькові, – відповів Віл. – Він уважно вислухає. Потім поставить ті самі питання Теону, двом живим нападникам і кожному з нас. Гадаю, ваша торгівля в Ладанку закінчилася значно швидше, ніж ви планували.

Роланд подивився на племінника так, як раніше дивився на людину, що захворіла перед продажем. Злості в ньому майже не лишилося. Він уже прикидав, скільки втратить і чи можна ще врятувати бодай щось.

Теон, здається, теж це зрозумів. Він трохи відступив, та спиною вперся в груди Рарка.