Частина 15

Лекс

Купчу й окремий договір про покров ми домовилися оформити через три риски в Судовому домі при дворі барона Грейнфельда. Писар на той час уже мав бути на місці, а Ровена мала привезти папери, що підтверджували її право на Оквуд.

Вілард підвівся з лави, щойно я вийшов до нього. Я посміхнувся, зовсім трохи, та він одразу все зрозумів.

– Погодилася?

– Через три риски оформлюємо купчу.

Його обличчя змінилося так швидко, що я ледь утримав власну усмішку. Віл видихнув, очі засвітилися, і на мить переді мною стояв звичайний хлопець двадцяти одного року, якому дуже хотілося грюкнути мене по плечу й вигукнути щось непристойно радісне. Потім він згадав про чужий дім, пригладив рукав і повернув собі шляхетну стриманість.

Мені довелося зробити те саме.

До хвіртки я йшов кроком чоловіка, який регулярно купує баронства та села. Чемно попрощався із Селією, подякував за гостинність і витримав її погляд. У ньому легко читалося: «Спробуй тільки зашкодити Ровені».

Дім сховався за вербами. Вілард одразу вдарив мене долонею по плечу.

– У тебе вийшло.

– У нас вийшло.

Ці слова раптом зробили все реальнішим. Ще зранку Оквуд був моєю фантазією. Тепер до нього лишалося три риски та місцева печатка.

Я розсміявся. Віл теж. Ми йшли вулицею, усміхаючись, як двоє дурнів, які щойно виграли скриню золота й ще не знають, що всередині лежать лопати, якими треба буде довго копати.

Ліора сиділа на передку критої повозки, притримуючи віжки. Рарк влаштувався на другій і зайняв своєю позою все місце на дошці.

Вони побачили наші обличчя ще здалеку.

– Вийшло? – запитала Ліора.

– Через три риски все завершиться.

Її усмішка з’явилася одразу, тепла й така щира, що радість знову піднялася в грудях. Вілард глянув на неї, затримався на мить, потім поправив застібку плаща, яка чудово трималася й до цього.

Рарк спустився з повозки, простягнув мені передпліччя й стиснув так, що лікоть став дорожчим за баронство.

– То що, майбутній господар, у твоїх руїнах буде добра кухня?

– Буде. А за нею одразу баня.

Рарк кілька секунд розглядав мене, тоді поважно кивнув.

– Можливо, з тебе й справді вийде путній володар тих земель.

– Я щойно купив твою прихильність?

– Лише зробив спробу. Не перебільшуй власних здобутків.

Ліора засміялася. Вілард запропонував помістити на моєму майбутньому гербі казан і банний віник, та з-під полотна повозки долинув стогін Теона.

Я зазирнув усередину. Хлопець лежав блідий, пов’язка трохи потемніла.

– З мене святковий стіл, – сказав я. – Спершу завеземо цього боржника до лікаря й знайдемо місце для його друзів. Міцного поки не беру, бо ще купчу оформляти. Зате поїмо як слід.

– Влада на тебе дурно впливає, – озвався Рарк. – Уже й святкувати заважає.

– Я обіцяю багато їжі.

– Тоді так і бути, потерплю твою владу.

Лікарський двір знайшов Вілард. Дорога, очікування й огляд забрали трохи більше половини риски. Цілитель зняв стару пов’язку, промив Теонові рану, наклав свіжу тканину з маззю й змусив випити два кухлі гіркого настою. Хлопець кривився так, наче то не ліки, а помиї.

– Житиме, – сказав цілитель, витираючи руки. – Везіть повільніше й не давайте йому лізти в бійку хоча б кілька днів.

Я подивився на Теона.

– Чув? Наступне пограбування доведеться відкласти.

Він розплющив очі й щось пробурмотів.

Лікування обійшлося мені в півтори срібні.

– Вітаю, – сказав я. – Тепер ти винен мені ще більше. Суму назву, коли тобі стане краще. Здоровій людині легше жахатися боргів.

У міській варті на наших полонених глянули як на зайвий клопіт, принесений перед обідом. Перстень Віларда скоротив розмову. Дві срібні забезпечили Брена, Корна й Теона водою, їжею та місцем за важкими дверима на кілька рисок.

Начальник караулу наказав покласти Теона на лаву біля вузького віконця й перевірив його пов’язку. Решту посадили біля протилежної стіни. На розмову, запис наших імен і пошуки вільного місця пішла ще третина риски.

Разом лікар і варта забрали майже риску та три з половиною срібні. Мої полонені вже коштували дорожче за кілька пристойних ночей у таверні, зате більше не стогнали за моєю спиною й не змушували Рарка перевіряти мотузки кожну чверть риски.

Ми домовилися забрати їх після оформлення купчої та закупів. Начальник караулу перевірив засув, сховав срібло й кивнув так, ніби робив мені велику послугу від усього баронства.

Коли двері зачинилися, я нарешті розправив плечі.

– Тепер святкуємо.

Рарк уже дивився в бік вулиці з тавернами.

– Давно пора, а то голод позбавляє мене розуму.

Добру таверну вибрав Вілард. Вона стояла біля каналу, яким вода йшла до млина, мала кам’яний нижній поверх і широку вивіску з рибою, що тримала в зубах колос. Художник любив Грейнфельд і мав досить приблизне уявлення про риб’ячі можливості.

У залі над глечиком пива сиділи двоє чи то човнярів, чи то майстрів, які роблять човни, а літній чоловік їв юшку й переглядав воскову дощечку. Решта столів чекала вечора.

Ми зайняли широкий стіл біля вікна. За ним легко помістилося б восьмеро, навіть якби двоє з них мали плечі Рарка.

Власник підійшов майже одразу. Кремезний, із закоченими рукавами й животом людини, яка багато років особисто перевіряла кухню на якість.

– Чим нагодуєте чотирьох людей, які сьогодні мають причину святкувати? – запитав я.

Він подивився на Рарка й, схоже, трохи змінив у голові розмір порцій.

– Із ранкового улову є великий срібнопер. Риба жирна, м’ясо біле й м’яке. Запечемо над вугіллям і дамо до неї печену цибулю. Ребра молодого коронника з ночі стоять у темному пиві, вже самі від кістки відходять. Ще можу поставити горщик капусти з ріпою та грибами.

Поки все звучало зрозуміло й переконливо.

– А з кращого сьогодні гребоніг у медовій шкірці. Усередині кислі яблука й гіркий корінь. До нього синьобульбові коржі з м’яким сиром.