Частина 14

Лекс

До Грейнфельда ми дісталися під ранок. Сіре світло ще тільки розповзалося над трактом, а містечко вже стояло перед нами за дерев’яним частоколом, мокре від туману й сонне, як людина, яку підняли до світанку без нормальної причини. Над гострими кілками висіла ранкова мла, за дерев’яними стулками глухо перегукувалися вартові, а десь збоку вода тихо билася об палі. Ворота були зачинені. Довелося чекати.

Купець сприйняв це спокійно. Для нього це було звичайною частиною дороги, як стерті ремені на возах і погонич, що свариться з конем. Його люди розсілися біля валки. Один чоловік притиснув до грудей торбу й майже одразу задрімав, інший перевіряв колесо з виразом обличчя, ніби підозрював його у зраді. Уміння спати сидячи, мабуть, входило в базову підготовку торгового люду. На Землі за таке можна було б видавати сертифікат із виживання в маршрутках.

Віл зістрибнув на землю й поправив плащ. Після ночі в дорозі він був пом’ятий, але тримав обличчя. Баронські сини, з дитинства тренуються не розсипатися на людях. Поруч із ним я почувався мішком, який забули нормально зав’язати. Молодість теж була своєрідним артефактом. Хоч, зізнатись, після перенесення моє здоров’я поліпшилось і я наче помолодшав за відчуттями.

Рарк сидів біля нашого візка й дивився за полоненими. Теон був блідий. Рана в нозі, мабуть, вимагатиме цілителя, мазей і нових витрат. Неприємно, але живий Теон цінний більше. Брен і Корн мовчали. Після засідки вони відкрили в собі майже монастирську стриманість. Варк поруч із сокирою іноді робить для виховання більше, ніж проповіді й міські правила.

Ліора сиділа на краю критої повозки, тримаючи арбалет під рукою. У тумані її каштанове волосся здавалося темнішим. Вона дивилася на браму уважно, без метушні. Плащ був застебнутий високо, хоча заліза на її шиї вже не було. Її пальці час від часу торкалися горла, саме там, де ще недавно лежав ошийник. Рух швидкий, майже непомітний. Так людина перевіряє, чи рана досі на місці, навіть коли пов’язку вже зняли. Я зробив вигляд, що дивлюся в інший бік. У таких дрібницях іноді більше правди, ніж у довгій розмові. Людина може сказати, що все гаразд. Тіло ж пам’ятає все.

– Брама відкриється після першого дзвону, – сказав купець, з яким ми йшли останню частину дороги. – Тут із цим строго.

– Ну хоч якісь закони і правила, – пробурмотів я.

– Це зернове та рибне баронство, – думаючи про щось своє, додав голова обозу. – Тут усе крутиться навколо млинів та рибалок.

Перший дзвін прозвучав глухо, із середини містечка. Над частоколом піднялася зграя птахів, ображена людською звичкою починати день металевим гулом. Вартові заворушилися. Заскреготів засув, важкі стулки дерев’яної брами поволі розійшлися, і Грейнфельд відкрив нам своє сонне, припудрене борошном обличчя.

Коли браму відчинили, варта придивлялася до нас довше, ніж хотілося б. Збоку ми, мабуть, виглядали як початок проблеми. Перший віз із бочками пропустили майже одразу. Вартовий тільки глянув на клеймо на дереві, щось буркнув писарю, і той черкнув по дощечці воском. А от біля нас рух загальмувався. Писар був низький, сухий, із таким обличчям, яке народжується в людей, що все життя беруть монети й не відчувають за це сорому.

– В’їзне мито, – сказав він, навіть не піднімаючи очей. – З воза шість мідних. З коня дві. За товар окремо, якщо товар на продаж. За людей під охороною теж запис.

Я не одразу зрозумів, що він має на увазі, а потім його погляд ковзнув до полонених. Усередині щось неприємно смикнулося. Ось тобі й ранок. Брама, роса, пташки, а потім сухий чоловічок біля столика спокійно вирішує, в яку графу записати живих людей.

– Вони не товар, – сказав я.

Писар нарешті підняв очі. У погляді було стільки втомленої байдужості, що мені захотілося струсити з нього весь цей місцевий порядок разом із восковою дощечкою.

– Я не питаю, що вони для вас, пане. Я записую, що входить у місто. Люди під вартою створюють клопіт. За клопіт місто бере плату.

Рарк на возі тихо хмикнув. Не весело. Більше так, ніби вже прикидав, чи далеко полетить писар разом зі своїм клопотом. Я теж прикинув. Потім згадав, що ми в чужому місті.

Вілард ступив уперед.

– Пан Вілард де Ладанко, – сказав він спокійно й показав перстень із родовим знаком. – Ці люди йдуть під моєю відповідальністю. Вози не торгові. Ми не веземо товар на ринок.

Писар подивився на перстень, і його обличчя змінилося зовсім трохи. Саме настільки, щоб стало зрозуміло: монети він любить, але сваритися з родом Ладанко біля брами вранці не настільки.

Вартовий поруч теж випрямився.

– Пане де Ладанко, – сказав він уже іншим голосом. – Тоді лише запис про в’їзд. Без товарного збору.

Писар неохоче провів паличкою по воску.

– І все ж за стійлове, якщо станете при корчмі, платите окремо.

– За стійлове заплатимо, – відповів Вілард.

Я промовчав. Мені дуже хотілося уточнити, чи за повітря в місті вони теж беруть окремо, але обличчя Віла підказувало, що зараз саме той випадок, коли шляхетне походження працює краще за гумор. У цьому світі перстень на пальці міг зекономити багато нервових клітин.

Коли нас нарешті пропустили, Рарк нахилився до мене з воза.

– Бачиш? Треба мати або ім’я, або сокиру.

– А якщо є і те, і те?

Він глянув на Віларда, потім на свою сокиру.

– Тоді сам твориш правила.

Тільки за брамою стало видно, наскільки Грейнфельд простіший за Ладанк. Ладанк умів показувати важливість: там люди були активнішими, крамниці виставляли себе сміливіше й яскравіше, а вулиці мали вигляд місця, де кожен щось продає або хоча б удає, що має важливу справу. Грейнфельд тримався скромніше. Дерев’яний частокіл, невисока брама, дорога, розбита колесами й копитами. Він прокидався важко, як колесо, яке тільки-тільки рушає. Будинки стояли приземкувато, з широкими навісами й темними дворами. Таке містечко могло мокнути в тумані й виглядати провінційно, зате його склади щодня годували людей.