Частина 13

Вілард

Через одну риску ми наздогнали обоз.

П’ять возів ішли трактом, повільно тягнучи за собою пил, скрип коліс і запах розігрітої шкіри. Купець, що вів валку, спершу дивився на нас із настороженістю людини, яка очікує нових клопотів. Два вози, вершники і зв’язані люди. Кожен би насторожився.

Потім купець дізнався, хто перед ним.

Синові барона де Ладанко відмовляють нечасто. Навіть сьомому. Тим більше купець був родом із Ладанка. Та й підсилення охорони на тракті завжди добре. Два вершники, один з яких варк-найманець, пара арбалетів. Варки давно здобули бойову славу, далеко від степів ідуть тільки ті, хто готовий присвятити себе бою. Купець швидко порахував вигоду і запросив нас приєднатися.

Я зараз їхав верхи. На возі вже так трясло, що плече починало відчуватись з кожною ямою, а після бою воно й так нагадувало про себе достатньо часто. Коня я назвав Тереном. Він був гнідий, сухий у боках, із темною гривою й упертим блиском в очах.

Рарк теж пересів на свого нового коня. Йому треба було об’їздити тварину, та й кінь мав звикнути до нового власника. Поки що звикав погано. Косив оком на варка, смикав вухами, часом сердито фиркав, але під Рарковою рукою поступово ставав слухнянішим. Варк говорив із ним тихим голосом, уривками своєї степової мови, і в цій мові чулася лагідність, що не в’язалася із зовнішнім виглядом.

Лекс правив візком, де лежали всі троє полонених. Теон, Брен і Корн були зв’язані та перев’язані. Живі і значно тихіші, ніж під час нападу. Особливо Теон. Схоже, поранення трохи приглушило його нахабство.

Ліора впевнено правила критою повозкою. Арбалет лежав поруч, під рукою, загорнутий у тканину, але так, щоб його можна було швидко взяти. Дивишся на неї зараз і не скажеш, що ще недавно вона була рабинею. Спина рівна, пальці спокійно тримають віжки, каштанове волосся вибилося кількома пасмами біля скроні. Та й якщо вже казати прямо, Ліора була досить приваблива та цікава.

Обоз став на перепочинок.

Вози зійшли з тракту до місця, де між деревами чувся вузький вітерець. Люди потягнулися до торб із їжею, погоничі як завжди бурчали на колеса й збрую, купець коротко поговорив зі своїми, але думкою вже тримався лісу попереду. Ночувати там ніхто не хотів. Після нашої розповіді про засідку навіть найсонніші дивилися між стовбури так, ніби за кожним деревом хтось є.

Я зліз із Терена й одразу послабив попругу. Терен важко видихнув, витягнув шию й глянув на мене з тихою образою. В дорозі в мене не було прислуги. Тут або маєш конюха, або користуєшся власними руками. Був варіант ще комусь заплатити, проте коли варк сам зайнявся своїм конем, я цю ідею відкинув.

У замку це було б нормою. У дорозі не хотілося надто виділятися. Похід у Прокляті землі добре показав: якщо ділиш з іншими тяготи, то й ставлення до тебе як до свого. А якщо тільки чекаєш, поки хтось подасть, почистить і піднесе, то й дивляться відповідно. Я потер Теренову шию сильніше, ніж треба. Пил, кінський піт і реп’яхи в гриві не питали, сьомий я син чи перший.

Я зняв із його шиї налиплий пил й провів пальцями під ременями, перевіряючи, чи не натерло. Під ключицею різонуло знайомим болем, коли довелося нахилитися нижче, і я мимоволі згадав, чому взяв у похід арбалет. Мечем зараз сильно не намахаюсь.

Терен пирхнув мені в рукав, коли я повів його до води.

– Тихіше, – пробурмотів я. – Зараз я тебе напою. Головне, пий повільно.

Він, звісно, мав іншу думку. Хотів пити жадібно, усією мордою, так, ніби в світі більше не лишиться води. Терен сердито смикнув головою, потім таки послухався. Вода темніла під його губами, по ній розходились дрібні кола, а в моїх пальцях раптом знову ожив той короткий удар сили.

Лучник і моя іскра.

Обличчя, яке на мить спалахнуло переді мною.

Я досі пам’ятав, як болт увійшов Теону в ногу. Хоч цілив я вище. Його кінь сіпнувся, сам Теон перекосився від болю й обурення. А потім я пустив іскру. Без довгої підготовки та зайвої метушні. Плетіння стало продовженням моєї руки та мого погляду. Полум’я пішло досить слухняно.

Мені сподобалося це відчуття. Навіть надто.

Я відвів Терена від води й почав протирати йому спину жмутом сухої трави. Під долонею ходили гарячі м’язи. Терен косив на мене оком, та вже без колишньої образи. Робота з твариною заспокоювала краще за сидіння біля воза. Руки зайняті, погляд тримається за ремені й шерсть, а думки все одно йдуть своїм шляхом.

Найбільший осередок із походу змінював мене.

Резерв відгукувався ширше. Сила стала трохи слухнянішою. Поріг перед наступним рівнем прогинався. Я відчував це так ясно, як відчувають перед грозою важке повітря над полем. Ще трохи, і я перейду на третій.

Я затримав руку на Тереновій шиї. Кінь повів вухом, наче почув мою думку й вирішив, що людям завжди бракує розуму.

Третій рівень з перспективою на четвертий для сьомого сина барона означав немало. Батько поважав результат і користь. Я повернувся живим. Приніс великий осередок. Заробив золото. Тепер ще й з бійки вийшов цілий та з прибутком. Дурний день, якщо дивитися збоку. Але вигідний, якщо рахувати наслідки. З Лексом виходили самі прибутки, навіть коли спочатку здається, що попереду одні проблеми.

Я почав чистити копито Теренові, і суха земля посипалася на траву. Він важко переніс вагу на три ноги й терпів, а я згадував Прокляті землі. Мій похід і самовпевненість. Те, як легко я тоді вирішив, що можу піти далі, ніж інші, туди, де сама земля жує кістки необережних. Якби не Лекс, ми могли б там і лишитися. Разом із моїм бажанням і рішенням підзаробити.

Сьогодні він знову побачив пастку раніше, ніж вона встигла клацнути зубами. Відчув небезпеку та попередив. Кинув мені ідею зіскочити з воза й зайти травою. Я тоді просто робив, майже без роздумів. Тепер, стоячи біля коня з брудним копитом у руці, бачив усе ясніше: саме той обхід все вирішив. Ми сиділи на привалі живі, а Теон лежав у візку й стискав зуби, щоб не стогнати й не злити варка. Я озирнувся на нього й скривився.