Частина 12

Лекс

Розмова Віла та Ліори про магію була захопливою. Я розумів, що частина їхніх суперечок більше схожа на улюблені розбіжності майстрів, ніж на щось, що завтра врятує мені життя. У кожній професії є такі розмови. Хтось сперечається про назву методу, хтось про те, де починається самодіяльність. Але навіть у цьому було багато такого, що хотілося записати.

Нотатник, куплений за непристойно добрі гроші, лежав у моїй сумці й наче сам просився в руки. Тільки віз до письма не схиляв. Колеса ловили колію, дошки раз по раз здригалися під нами, а перо в таких умовах мало всі шанси записати не думку, а передсмертну лінію п’яного павука. Як же не вистачало кулькової ручки.

Я ще трохи послухав їхню суперечку про жести в бойовому плетінні, а потім помітив, як у Ліори змінився погляд. Вона все ще відповідала Вілу, але обличчя на мить стало таким, ніби хтось ізсередини торкнувся старого синця. Я вже бачив подібне. Не раз. Людина сидить і говорить, навіть усміхається, а потім одне слово, один рух, запах, інтонація, і її на мить забирає туди, де вона зовсім не хотіла опинятися. Я не став питати.

Піднявся, пригнув голову під полотном і перебрався ближче до Рарка. Формально через спеку там було гірше. Сонце било збоку, пилу вистачало, та й спів варка про духів доріг на близькій відстані виявився грубішим, ніж під накриттям. Зате Ліора з Вілом могли говорити далі без мого мовчазного вуха навпроти. Я і так почувався трохи зайвим у їхній розмові. Хоча спиною слухати теж ніхто не забороняв.

Дорога жила своїм життям. Нам назустріч кілька разів траплялися селянські вози. Один тягнув карг, приземкуватий і широкий у грудях, з рогами, схожими на криво поставлені гачки. Інший повільно волік бик. На возах лежали мішки із зерном, кошики з овочами, зв’язані мотузкою пучки якогось сіруватого полотна. Поруч сиділи люди. У першому возі, що проїздив, було троє, а в тому, що проїхав пізніше, сиділа ціла родина, притиснута одне до одного між клунками.

І це було дивно.

За моїми попередніми висновками, власний віз і тяглова худоба тут мали означати достаток. Але одяг цих людей швидко поправив мої уявлення. Вицвілі сорочки, латки на ліктях, грубі пояси, стоптане взуття, у декого просто обмотки на ногах. Ніякої мальовничої бідності з картинки. Звичайна втома й люди, які звикли рахувати все до останньої жмені.

Я, здається, переоцінив тутешній рівень життя. Від самого виходу з Проклятих земель мені траплялися або більш зажиточні обози, або люди, наближені до знаті. Навіть наша команда майже вся була з магічними здібностями, крім Марта, а це вже піднімало статус, хоч вони й не дуже любили про це говорити. Потім був замок, кімнати, слуги, стіл із їжею, яку хтось приносив. На базарі я бачив бідних людей, але там натовп усе перемелював. Одне обличчя зникало за іншим, латані рукави губилися між ятками, криками й запахами.

На дорозі різниця кидалася в очі сильніше. Особливо коли порівнювати з нами. Мій одяг, новий костюм Ліори, доглянутий Віл, зброя, добрий віз, двоє коней. Ми їхали не як багатії, але поруч із тими селянами виглядали людьми з іншого прошарку світу.

Рарк перестав наспівувати й кинув на мене косий погляд, помітивши мою увагу.

– Слухай, Рарку, якщо серйозно, чому ти їдеш зі мною?

Варк пирхнув, наче питання було одночасно очікуваним і дурним.

– Сиджу на возі, тримаю віжки. Наче не видно.

– Ти зрозумів, про що я. Ти заробив за похід гарні кошти. Дан казав, що дружинник отримує приблизно золотий на місяць. Так, його ще годують і поять, але все одно. З твоєю сумою ти міг податися куди завгодно.

Рарк знову подивився на дорогу. Попереду в пилу тремтіла світла смуга, за нею темніла далека зелень невеликого гаю.

– Я і їду куди завгодно, – буркнув він. – Чи тобі замало такої відповіді?

Я посміхнувся.

– Друже, я радий, що ти зараз їдеш зі мною. Дуже радий. Просто хочу краще тебе розуміти.

Він помовчав. Віжки в його руці лягали спокійно, без зайвої напруги. Коні слухалися його добре.

– Давай так, – сказав Рарк. – У мене є ідея. Але розповідати її має сенс, якщо ти домовишся з баронесою.

– Вмієш ти навести тінь на плетіння.

– Навчився в людей. Вони це роблять навіть тоді, коли кажуть правду.

– Домовились, – сказав я. – Буде цікаво почути.

– От і почуєш. Може.

Він знову підхопив свою пісню, цього разу тихіше. Я влаштувався так, щоб не заважати йому правити, і спробував повернутися думками до того, що зрозумів про магію в минулій розмові з Вілардом. Я прикрив очі й обережно потягнувся до центру сили.

Після розмови з Ліорою та Вілом у мене з’явилася проста здогадка. Можливо, я надто впирався саме в центр, у відчуття резерву, в той внутрішній вузол, де накопичувалась енергія. А треба було придивитися до того, як сила проходить далі. До каналів. До їхнього вигляду в момент, коли через них іде потік.

Я пустив тонку нитку сили й зосередився не на самому тиску, а на тому, як він розходиться. Усередині щось озвалося ледь помітним рухом. Майже картинка перед очима, відчуття малюнка під шкірою. Наче хтось торкнувся невидимого скла, і на ньому проступили лінії. Я спробував утримати увагу на цих лініях. Світ змінився.

Не різко. Просто поруч стало забагато відчуттів. Рарк попереду був щільним клубком спокійної настороженості, як камінь, під яким тече гаряча вода. Позаду Віл світився зацікавленням і легкою напругою молодого чоловіка, який хоче виглядати гарно в очах дівчини. Ліора відчувалася гостріше. У ній ходили біль, злість і тепло, прикрите так щільно, що торкнешся і поріжешся.

Я різко розплющив очі й ледь не вилаявся.

Резерв просів відчутно. Занадто відчутно. Приблизно третина, якщо мої внутрішні вимірювання взагалі чогось варті. За кілька секунд цікавості я витратив забагато.

Довелося дихнути повільніше. Ще раз. Тепер обережніше. Я взяв із центру сили зовсім мало, майже краплю, і знову дозволив їй пройти каналами. Малюнок озвався слабше. І чутливість теж стала меншою. Не накрила, а торкнулася. Емоції інших перетворилися на відлуння.