Частина 11

Ліора

Ми вже півтори риски як виїхали з Ладанка, а спека все ніяк не хотіла відпускати. Вона лягала на дорогу білим маревом, повзла під накриття воза й робила навіть тінь гарячою. Двоє коней тягнули віз неквапно, з тією терплячою приреченістю, з якою тягнуть усе, що люди вирішили покласти їм на спини і в упряж. Кінь Віларда йшов позаду, прив’язаний до заднього борту, час від часу фиркав і смикав поводом, коли колеса влізали в глибші сліди від чужих возів.

Рарк сидів попереду, тримав віжки й тихо наспівував під носа щось про духів доріг. Слів я майже не розбирала, та в тому глухому бурмотінні вчувалися пил, старі стежки, нічні вогнища й хтось невидимий, кому варк, мабуть, чемно нагадував, що наш віз краще пропустити без пригод. По ліву руку він прикріпив до борту щит, щільно, ременями, щоб під час нападу не шукати його серед клунків. Світла тканина на голові вже потемніла від поту, сонце било йому просто в плечі, а він тільки тягнув свою дорожню пісню й правив далі, наче палючий день поступався варківському голосу.

– Трохи відстаємо від обозу, – сказав він, не обертаючись. – Якщо купець не жене, за риску чи дві доженемо.

Ми виїхали в саму спеку саме через того дрібного купця, що прямував у Грейнфельд. Їхати зовсім самим було б дурницею, а чекати наступного обозу Лекс не хотів. Порівняно з іншими здавалося, що Горішник постійно кудись поспішає. Наче його час пливе з іншою швидкістю.

Я, Вілард і Лекс сиділи під накриттям, ховаючись від сонця. Усередині воза були дві лавки вздовж бортів, а речей ми взяли небагато, тому можна було сісти майже зручно, хоча дорога раз по раз нагадувала, що зручність буває примхливою, як заможна пані перед дзеркалом. Полотно над головою давало тінь, дерево під долонею було теплим, на губах осідав пил, і десь поруч за тонкою стінкою воза поскрипувала зброя.

Я сиділа поруч із Вілардом де Ладанко й ловила себе на тому, що розмова з ним затягує. Для знаті він був приємний. Навіть занадто. У ньому не було тієї набряклої самовпевненості, яка в молодих паничів іноді з’являється раніше за бороду. Він спілкувався менш зверхньо, ніж інші заможні, умів цікаво пояснювати, і ми були майже однолітками. Від таких легше забути, що усмішка шляхтича теж може мати ціну.

Ми говорили про магію. Про напрям і про те, скільки в бойовому заклятті має робити тіло. У Віларда був другий рівень, у мене третій, але в розмові це майже не відчувалося. За знаннями він був набагато освіченіший. Його вчили майстри, які любили старі суперечки й правила, що пережили людей, які їх вигадали. Часом він говорив так захоплено, що я забувала про спеку й починала сперечатися вже не заради відповіді, а заради самого відчуття розмови.

Лекс сидів навпроти й майже не втручався. Він слухав кожне слово, час від часу переводив погляд із Віларда на мене й назад, а коли розмова торкалася самої будови плетіння, ставав помітно уважнішим. Я не знала, що саме він розуміє, а що просто запам’ятовує на майбутнє. Але цікаво йому було все. У цьому мовчанні було щось майже жадібне, і воно чомусь дратувало не менше, ніж притягувало.

Я була вдячна Горішнику за те, що він мене викупив, хоча саме слово викупив досі дряпало зсередини. Наче я річ, яку можна було зняти з чужих рук і поставити на іншу полицю, тільки полиця тепер краща, а людина поруч поводиться обережніше. Він дав мені кошти, завдяки яким я сиділа в доброму дорожньому костюмі, а не мучилася в сукні, що збирала б пил подолом і плуталася б у ногах. Серед жінок такі костюми часто обговорювали з кислими обличчями, та я вже трохи поїздила з торговцями й добре знала: у дорозі зручність важливіша за моду, а можливість швидко зіскочити з воза іноді дорожча за всі пристойні погляди світу.

Стилет на поясі теж купив Лекс. Довгий, тонкий, без зайвих прикрас, із руків’ям, яке добре лягало в долоню. Я ще не звикла до його ваги біля стегна, та ця вага мені подобалася. Вона була маленьким твердим нагадуванням: якщо хтось знову вирішить, що має право торкатися мене без дозволу, у моїй відповіді буде і магія, і залізо.

І все одно Лекс мене чимось дратував. Мабуть, договором і тим, що я не любила бути винною. Борг має дуже тихі пальці: він не душить одразу, просто весь час нагадує, де в тебе шия. А може, дратувала його правильність. Він умів тримати відстань, говорити м’яко, допомагати так, щоб це не звучало наказом. Поруч із таким чоловіком важко злитися відкрито, і саме тому злість стає принциповою. Сама з себе дивувалася.

Так, я знала, що він не з наших країв. Це навіть тягнуло. Якби не розмова з Вілом, я б уже давно почала розпитувати про його дім. Хотілося зрозуміти, звідки приходять чоловіки, що дивляться на світ із такою втомленою цікавістю й носять у собі стільки незрозумілого.

У цьому возі взагалі зібралася дивина, яку жодна ворожка з Кальдена не вгадала б навіть після трьох келихів міцного вина. Попереду варк співав духам доріг, поруч син барона сперечався з дівчиною яка приховує своє походження, навпроти сидів русявий визволитель із чужим минулим і ловив кожне слово про магію, а я раптом зрозуміла, що одна з моїх мрій справдилася. Я подорожувала, бачила нову дорогу, нових людей і нове небо над полями. Мрія вийшла запилена, небезпечна й болюча, але все ж це була дорога.

Усе могло б бути майже добрим, аби всередині раптом не піднялося одне слово. Мама.

Воно не прозвучало вголос, та в грудях стало так, ніби хтось різко відкинув накриття й пустив на мене все сонце одразу. Перед очима піднялися мамині руки: вузькі пальці з дрібними слідами від голок, рух, яким вона поправляла тканину на плечі покупчині, її погляд, коли вона бачила шов, який доведеться переробляти, хоч би як втомилася. У неї була така наполегливість у дрібницях, від якої здавалося, що можна впоратися з усім.

– Ти що, не згодна, що до плетіння бажано додавати поштовх руками? – спитав Вілард.

Я повернулася до нього швидше, ніж хотіла. Він замовк на пів подиху, і я зрозуміла: обличчя мене видало. Пальці самі стиснули край рукава. Треба було зібратися. Дорога не чекатиме, поки я наплачуся. Люди теж.