Частина 10

1293 рік від Переселення
4-й місяць, друга десятина

Теон Арвель

– Як ти допустив втечу рабині? – голос дядька був тихим, і від цього Теону стало ще гірше. – Мало того що вона втекла, так ти ще й умудрився потім віддати її на цілий золотий дешевше. Але навіть не це погано. Погано те, що перед замовником я тепер людина, яка не тримає слово. А якщо підуть чутки?

Теон сидів навпроти й дивився не на Роланда Арвеля, а на темну пляму вина біля його кубка. Пляма розповзлася по дереву криво, як погана прикмета. Хотілося витерти її рукавом, аби тільки не піднімати очей.

– Дядьку Роланде, я нічого не міг зробити, – сказав він і сам почув, як непевно це прозвучало. – Цей Лекс Горішник гість барона. Сказав, що розповість Ладанко, ніби наші раби нападають на гостей. Він і так хотів її за один золотий.

Роланд довго мовчав. Потім повільно провів пальцем по краю кубка і повільно сказав.

– Я залишив тебе всього на два дні, Теоне. Два. Я думав, що на тебе можна покластися.

Це було гірше за крик. Коли дядько кричав, можна було прикинутись винним, опустити голову, перечекати. Коли він говорив так, хотілося провалитися під підлогу разом зі стільцем, чоботами й усіма своїми поясненнями.

– Я все виправлю, – швидко сказав Теон. – Один раб підслухав, що вони сьогодні від’їжджають у Грейнфельд.

Роланд нарешті подивився на нього. Очі в нього були сухі, уважні, без жалю.

– Виправиш. Але за свій кошт.

Теон відчув, як у животі все важко опустилося. За свій кошт означало знайти потрібних людей, додаткові витрати на дорогу,  а це більше ніж золотий. Він' уже пожалкував, що відкрив рота. Роланд відвернувся до паперів, і це означало, що розмова закінчена.

Теон підвівся. Ноги слухалися погано, але до виходу він дійшов рівно, без поспіху. Лише за порогом дозволив собі стиснути кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.

Горішник, рабиня, один золотий, дядьків погляд.

Усе це змішалося в голові в гарячу, гірку грудку. Вони поїдуть у Грейнфельд. Дорога не стіни замку, там різне може статись, не кожен крик має свідків. На дорозі трапляються люди, які не ставлять зайвих питань, якщо їм заплатити наперед.

Теон спустився сходами, уже рахуючи, кого можна підняти швидко. Вони ще пошкодують, що зробили його винним. Тіло заполонила образа і злість.

Ровена де Оквуд

Із дзеркала на мене дивилася жінка тридцяти семи років. Висока, струнка, у темній сукні майже чорного кольору, з вишивкою по краях рукавів і коміра. Одяг  був не кричущий, зате ще статусний. Руде волосся було зібране у складну зачіску без святкової пишності. Світле обличчя з ластовинням, тонкі риси, прямий холоднуватий погляд. Можливо, хтось назвав би його зверхнім. Я знала інше. Це був залишок гідності, за який доводиться триматися, коли все інше вже забрали. На шиї лежав медальйон із знаком Оквудів, на пальці темнів родовий перстень. Колись це були прикраси. Тепер докази, що мій рід ще існує.

Я дивилася на себе й намагалася зрозуміти, що саме бачу. Жінку, яка втратила чоловіка. Вдову без дому. Баронесу, від баронства якої лишилися титул, кілька паперів і спогади, що ночами боліли сильніше за живі рани.

Світло ковзало по обличчю, витягувало з тіні те, на що раніше я майже не зважала: тонкі зморшки біля очей, втому в погляді, кілька сивих волосин серед рудого. І все ж я ще була гарною. Дивна думка. Колись вона потішила б мене, тепер лишила гіркоту. Вперше в житті я дивилася на власне обличчя так, як купець дивиться на річ перед торгом, чи ще має ціну, чи вже тільки пам’ять про колишню вартість.

Можливо, ще встигну вдруге вийти заміж. Знайдеться якийсь немолодий вдівець, чоловік із достатньою кількістю золота й недостатньою кількістю розуму. Від цієї думки захотілося стерти з обличчя все, що могло б комусь сподобатися.

Я відвернулася від дзеркала. Біля вікна сиділа донька й читала. Руда дівчинка років дев’яти, з таким самим ластовинням, як у мене, але без тієї холодної гордості, яку дорослі жінки іноді вдягають замість броні. У її погляді було більше тиші, ніж має бути в дитини. Рання серйозність. Втома від слів, які вона ще не повинна була знати, про смерть більшості рідних, про смерть батька.

На мить мені здалося, що ми знову вдома. В Оквуді. Що Едвард зараз повернеться з двору, зніме рукавички й почне розповідати про чергову суперечку зі старостою. Що завтра буде схоже на вчора, а майбутнє ще має двері, в які можна увійти.

У грудях стиснуло так різко, що я вчепилася пальцями в підлокітник. Хто ж знав, що все обернеться саме так? Справи йшли добре. Не блискуче, але досить добре, щоб Едвард будував плани на весну, рахував з управителем витрати й сміявся з моєї тривоги. Потім прийшли крисолюди. Оточили, забрали його, родичів, васалів, людей, чиї голоси я знала роками. Цілий шмат життя просто вирвали з коренем.

Тепер я сиділа в чужому домі. Родичка була достатньо вихованою, щоб не натякати на наш від’їзд, та я не була дурною. Гості рано чи пізно стають тягарем, навіть якщо їм усміхаються за вечерею. Грошей поки вистачало. Можна було купити невеликий будиночок десь на окраїні, жити тихо, без зайвих слуг, без власних земель. Але золото тане швидше, коли не приходить нове.

Продати Оквуд я вже намагалася. Писала листи, їздила на зустрічі, переконувала людей, які дивилися на мене з чемним жалем ,але бачили не моє горе, а витрати, порожні села та крисолюдей. Де Лафос був би радий отримати все безкоштовно. Підла тварюка тепер фактично господарювала біля річки й чекала, поки саме життя зробить за нього решту. Думаю він потім грабував те, що не забрали крисолюди. Де Блекфорд запропонував один золотий. Один. За землю мого чоловіка, за руїни нашого дому, за могили людей, які тримали той край, поки інші рахували прибуток у теплих залах.