Частина 9. Лекс

Прокинувся я рано, коли за вузьким вікном лише починало сіріти, а замок ще тримався за ранкову тишу. Десь далеко скрипнули двері, у дворі коротко фиркнув кінь, і знову все стихло. Я тихо підвівся зі шкур, на яких ночував біля стіни. Спина трохи затерпла, під боком лишився слід від складки, зате на підлозі я хоча б не ризикував випадково розбудити Віла своїми геніальними нічними перевертаннями. Цікаво, як там Ліора? Їй, мабуть, спалося комфортніше на ліжку, якщо тільки сон не приніс із собою спогади.

Поки я взувався, Віл перевернувся на другий бік і розплющив очі.

– Уже встав? – сонно пробурмотів він.

– Хотів раніше почати день.

Віл позіхнув, потер обличчя долонею й сів на ліжку.

– Тоді снідаємо й ідемо до артефактора. А потім на ринок. Ти ж збирався там скупитися. У мене наче все є, проте хочу собі коня придивитися, поки все золото не розтрусив.

– Чудово, якщо розбираєшся, то заодно і мені порадиш.

Я тихо вийшов у коридор. Уранці замок виглядав спокійнішим, ніж увечері: камінь ще не встиг набрати денного шуму, сходи віддавали холодом крізь підошви, а знизу вже тягнуло дровами й свіжим хлібом. Саме цей запах і привів мене на кухню.

Там уже кипіла робота. У печі потріскували поліна, над великим казаном піднімалася пара, служниці носили кошики з овочами, а жінка років п’ятдесяти в простому фартусі роздавала короткі вказівки так упевнено, ніби керувала малою армією. Побачивши мене, вона витерла руки об рушник і привітно кивнула.

– Доброго ранку, пане.

– І вам доброго. Можна попросити сніданок? Для мене і ще для дівчини, яка вчора прийшла зі мною.

На її обличчі з’явилася тепла усмішка.

– Для Ліори? Звісно.

Я здивовано підняв брови.

– Ви вже знайомі?

Кухарка фиркнула й похитала головою.

– Учора сама прийшла допомагати. Тиха, чемна дівчина. Поки мої ледарки бігали по воду, вона встигла перебрати зелень, перемити посуд і ще й підшила мені два фартухи.

Жінка провела долонею по тканині на грудях, ніби перевіряла шов.

– Натерпілася бідолашна, це одразу видно. Але руки в неї золоті.

Я відчув приємне здивування. І знайомства завела, і роботи не боїться. Мабуть, навіть не сказала, що вона магиня. Для людини, яку вчора привели сюди майже без нічого, вона швидко вміє знаходити собі місце.

– Зберіть їй щось і заодно мені, будь ласка, – попросив я.

– Зачекайте хвилинку, зараз все буде.

За кілька хвилин на дерев’яній таці стояли свіжа каша з маслом, теплий хліб, сир, варені яйця й невеликий глечик трав’яного відвару. Я поклав на стіл кілька мідних монет.

– Це зайве, пане Лексе.

– Мені так буде спокійніше.

Кухарка нічого не відповіла, лише сховала монети й ледь м’якше усміхнулася. Я повільно піднявся на другий поверх і зупинився біля дверей своєї кімнати. Кілька секунд просто стояв, прислухаючись. За дверима було тихо, і після всього, що сталося вчора, ця тиша звучала майже добре. Я не голосно постукав і сам не помітив, як затримав дихання, чекаючи на відповідь.

Почувся тихий рух, потім усе стихло. Я вже хотів постукати вдруге, коли клацнула клямка. Ліора відчинила обережно, лишивши між нами вузьку щілину, і спершу подивилася не на тацю, а мені в обличчя. Волосся вона заплела в просту косу. Учорашню дорожню сорочку змінив чистий світло-сірий одяг, трохи завеликий у плечах, але акуратно підібраний і підперезаний тонким ремінцем. На спинці стільця вже висіла волога сорочка, поруч акуратною стопкою лежали випрані речі. Видно, встигла і себе привести до ладу, і одяг випрати, і десь знайти заміну, поки все сохне.

– Доброго ранку, – сказав я, трохи піднявши тацю. – Не проти поснідати разом?

Вона перевела очі на кашу, теплий хліб, сир і маленький глечик із відваром. На мить її пальці міцніше стиснули край дверей, ніби звичайне запрошення вимагало більше обережності, ніж торг у рабовласника. Потім вона відступила вбік.

– Не проти.

Я зайшов і поставив тацю на стіл. Розклав миски, поклав хліб ближче до неї, сир між нами, налив у два кухлі гарячий відвар. Ліора стояла поруч і стежила за моїми руками так уважно, наче з цього можна було зрозуміти більше, ніж зі слів.

– Я приємно здивувався, коли на кухні тебе вже знали, – сказав я. – І відгукувалися дуже тепло.

Вона опустила погляд на стіл.

– Не люблю сидіти без діла.

– Кухарка сказала, що ти допомогла з посудом, перебрала зелень і підшила їй фартухи.

Ліора торкнулася рукава, провела пальцем по шву й зніяковіла. Похвалу вона приймала гірше, ніж роботу. Робота була зрозуміліша. А з моєю похвалою вона, здається, ще не вирішила, що робити.

– Вона дозволила взяти одяг, поки мій сохне, – сказала Ліора. – Я подумала, що так буде чесно.

Я погодився кивком. Мабуть вона намагалася спершу щось віддати, а вже потім брати. Така звичка не народжується за один день. Але було в цьому й інше. Ліора не чекала, поки хтось вирішить її проблеми. Вона вже почала вирішувати їх сама.

– Сідай, – кивнув я на стілець навпроти. – Поснідаємо й трохи ближче познайомимося. Нам усе одно разом щонайменше три місяці подорожувати.

Вона сіла навпроти й затримала на мені погляд трохи довше, ніж раніше. Обережність нікуди не зникла, але тепер у ній було більше цікавості, ніж настороженості. Я взяв ложку першим і спробував кашу. Звичайний рух, на який у нормальному житті не звертаєш уваги. Тут Ліора коротко глянула на мене, потім на свою миску, і тільки після цього почала їсти.

Ми їли мовчки. Дівчина тримала ложку акуратно, їла повільно, сьогодні вона не виглядала настільки голодною. Я відламав шматок хліба й посунув ближче до неї, не дивлячись надто прямо, щоб не перетворити турботу на щось інше. Вона помітила. Пальці на мить завмерли біля миски, а потім вона взяла хліб. Виходить, проста дія принести поїсти працює в усіх світах. Особливо з тими, у кого останнім часом з їжею було не густо.